Про земне й небесне (на украинском языке)

МИКОЛА ДАШКIЄВ

Про земне й небесне

Предисловие к сборнику "Хрустальные небеса"

Земля - центр Всесвiту; навколо Землi на кришталевих сферах обертаються Сонце, Мiсяць, планети i незлiченнi зорi... А в захмарнiй високостi над ними всемогутнiй i всюдисущий Бог...

Так гадали мудрецi ще в сиву давнину.

Нам, сучасникам космiчних польотiв, смiшно чути такi слова. Радянський штучний супутник штурмом узяв одну з найбiльших твердинь церковникiв, "кришталеве небо", i вiдтодi бiдолашний "Бог" позбувся останнього притулку. Не з "божої волi", а велiнням дерзновенного розуму людська нога ось-ось ступить на незайману поверхню Мiсяця; в лабораторiях учених створюються неiснуючi в природi чудеснi сполуки; наближається час розкриття найвеличнiшої таємницi природи - таємницi життя й свiдомостi. Ми на власнi очi пересвiдчились у всемогутностi науки; ми не вiримо в "нерукотворнi чудеса", бо змалечку виростаємо матерiалiстами. I нас часом навiть дивує, що нашi пращури були такi наївнi й безпораднi. Адже все в природi пояснюється так просто!

Просто?.. А уяви-но, читачу, що ти народився п'ять сторiч тому, в похмуру й зловiсну епоху Середньовiччя. Ще не народився Ньютон, ще не пролунало дерзновенне Галiлеєвi: "А все-таки вона крутиться!", i мiкроскоп Левенгука ще не розкрив перед людиною

химерний свiт мiкроорганiзмiв. Зате є догми Аристотеля, є чаклуни й алхiмiки, є могутня, жорстока церква.

Уяви: над планетою завис страшний, всеосяжний морок. Тiльки де-не-де блимають каганчики та палахкотять вогнища iнквiзиторiв. Калатають дзвони. Лунає загрозливе: "Покайся!".

...I раптом перед тобою виникла осяяна свiтлом людина в скафандрi гiсть з iншої зоряної системи

Нi, нi - хай ти не з полохливих i хай ти не тiльки освiчений, а навiть найвидатнiший учений свого часу. Однак ти не знаєш нi радiо, нi телебачення, нi лазерних випромiнювачiв, нi вертольотiв, нi електронно-обчислювальних машин. Як ти поясниш надзвичайну могутнiсть цього створiння?

Ти скажеш: це посланець бога або ж... диявол!.. Третього для тебе ще не iснує. I хоч скiльки торочитиме космiчний гiсть про радiолокацiю та про вiдноснiсть часу i простору - ти не зрозумiєш анiчогiсiнько, бо ще потрiбно тобi бодай у думцi розтрощити отi "кришталевi небеса", якi закривають реальну дiйснiсть,- постати проти уявного бога i проти аж надто реальних попiв. А це - болючий, складний, тривалий процес, i його не прискориш штучно.

Саме таку ситуацiю змалював у своєму науково-фантастичному оповiданнi "Дослiд" талановитий чеський письменник Вацлав Кайдош. I як переконливо, як красиво прозвучала в нього прадавня легенда про старого, що запродав душу чортовi за молодiсть,- легенда, на сюжет якої Гете створив свого невмирущого "Фауста"!

Гiсть з iншої планети, бiопсихолог Мефi (згадай: Мефiстофель!), ХОЧР дати найученiшiй людинi Землi, доктору Фаусту, найцiннiше в свiтi - знання. Але егоїстичний старий зажадав iншого: молодостi. Заради неї вiн ладен продати свою "безсмертну душ",

Бiопсихолог Мефi пропонує чудодiйний препарат, який не тiльки рятує вiд хвороб, а й перебудовує на краще свiдомiсть людей. Але кого цiкавить такий препарат? Фанатик-чернець заявляє, що хай краще всi мешканцi мiста вимруть вiд чуми, аби тiльки вони не втратили вiри в бога.

Дослiд бiопсихолога Мефi зазнав невдачi. Але вiн вiрить, що настане час, i люди на Землi позбавляться релiгiйної облуди.

А тепер, читачу, уяви iншу ситуацiю: ти, наш сучасник, незабаром iнженер, зненацька потрапляєш у десяте столiття. Ти маєш вогнепальну зброю i сiрники, знаєш бiльше за наймудрiшого з мудрецiв тiєї епохи. Здавалося б, перед тобою всi повиннi впасти ниць, як перед всеземним самодержцем, живим богом на Землi...

Так спочатку й думав сержант Джеральд Робертс, коли пiсля загадкового вибуху на вiйськовiй базi опинився в далекому минулому. (Оповiдання Пола Андерсона: "Людина, що прийшла надто рано"). Однак сталося по-iншому. Вже в першi днi перебування серед неписьменних, простих iсландцiв сержант-американець виявився безпорадним. З нього глузували, а вiн не мiг вiдстояти себе, бо не вмiв працювати фiзично, не мав тих найелементарнiших навичок та знань, без яких людина десятого столiття не могла боротися за своє iснування. Сержант Джеральд Робертс нiчого не навчив iсландцiв. Вiн не дiяв, а тiльки говорив, отож його розповiдi про надзвичайнi досягнення науки й технiки двадцятого столiття сприймалися просто як гарнi побрехеньки. Не зумiв цей американець довести й свою культурну вищiсть. "Справжнього лоску в нього не було,- з жалем констатує старий iсландець Уольфсон. - Вiн не годен був заримувати бодай двох вiршованих рядкiв! Неосвiченi й вiдсталi, певно, люди живуть в отих Сполучених Штатах!"