Поза часом і простором [Збірка]

Фантастичні повісті та оповідання

Радянський письменник

Київ–1957

…Засідання світової Асамблеї учених наближалися до кінця Мета Асамблеї була незвичайною — знайти шляхи для більш доцільного існування людства, відшукати нові форми соціального, політичного та філософського співіснування.

Було багато сказано старих і нових істин. З трибуни Асамблеї лунали і мудрі слова, і тріскуні фрази, і висока вченість, і явне неуцтво.

Коли проходили останні засідання Асамблеї, її стали зовсім мало відвідувати, а преса взагалі втратила до неї всякий інтерес.

Та на передостанньому засіданні сталося щось дивне. Репортери, які раніше дуже сумно розглядали розмальовану стелю приміщення, тепер гарячково передавали щось з допомогою портативних радіоапаратів в газети. Газети зробили за годину своє діло — і сталося небачене…

…Конференц-зал університету знову заповнили вчені. Були представники зовсім протилежних течій в науці — і матеріалісти, і найреакційніші ідеалісти, і навіть священнослужителі різних релігій.

Засідання, що відбувалося сьогодні, стало справді цікавим завдяки людині, яка стояла тепер на трибуні. Над здивованою і схвильованою аудиторією неголосно, глухо звучав голос, народжуючи незрозумілі, дивні істини, зачаровуючи присутніх:

— …В безкінечній пустелі Всесвіту пливуть неосяжні зоряні світи. Свідомість неспроможна охопити надграндіозності світобудови, а всі спроби хоча б частково з’ясувати суть Буття — даремні, нікчемні і смішні…

— Десь у безодні — пилинка. Це — Земля. На ній — нікчемні своїми розмірами істоти, сміховинно малі! Але дух і розум цих істот, що вічно пориваються до шукання, — неймовірно великі і сильні…

— Хто вони такі? Куди ідуть? Багато людей шукають розгадки великої таємниці. Дві дороги в Науці людства. Дві крайності. Між ними — безліч дрібних стежечок… Плутанина, ворожнеча — а відгадки нема! Таємниця! Де ж істина?

Оратор замовк. Поглянув на зал.

— Чи не ви будете нам відкривати істину, містер Барвицький? — прозвучав серед мовчанки різкий іронічний голос. Аудиторія зашуміла. Почувся сміх. Та оратор, навіть не звернувши уваги на непристойний вигук, говорив далі:

— З одного боку — містичні теорії ідеалістів, що незмінно приводять до першопричини і, нарешті, вимагають віри в Творця Всесвіту, а з другого боку — примітивні доктрини матеріалістів, які виводять великий могутній Розум людини з косної мертвої матерії і, таким чином, наділяють матерію розумною основою хоча б в потенціалі… Закони Природи, які діють нібито незмінно скрізь, де для цього є умови, створюючи в процесі еволюційного розвитку живі істоти від первісного протиста до обдарованої Розумом людини — знову нічим не відрізняються від Творця, але тепер уже несвідомого, що ще гірше!..

— Це що — знищення всієї науки? — знову вигукнув насмішкуватий голос. На нього обурено зашикали. А Барвицький спокійно говорив:

— Але є, безперечно, є вірний шлях до абсолютного знання, який захований від нас Природою. Гарантією цього є той факт, що одна за одною падають таємниці Світу перед зброєю Розуму. Цей шлях — в шуканні взаємозв’язку Матерії, Розуму, Часу і Простору…

Оратор зупинився, передихнув Взяв стакан, спокійно відпив ковток води.

Це був високий худий чоловік з розтріпаною величезною русявою шевелюрою, з глибоко запалими очима на довгому кістлявому обличчі, в якому була своєрідна похмура краса. Ось він відкинув волосся з лоба, пошукав щось в записці, яка лежала перед ним, і знову підняв темний незрозумілий погляд на аудиторію.

Всі з подивом і тривогою ждали, що їм скаже ще цей дивний, схожий на маніяка, вчений. А він говорив, дивлячись кудись за голови, за стіни будівлі, немов проникаючи силою думки в безодні Космосу:

— Чи можна стверджувати, що є тільки Буття, яке пізнається нашими почуттями? Ні в якому разі! Бо це буде вульгарне обмеження безкінечного Всесвіту, який мусить бути в своїх проявах безкінечним так само, як в Часі і Просторі. Людина ж з своїми почуттями і аналізом Розуму пізнає тільки найнікчемнішу частину безмежного Буття не тільки в Часі і Просторі, а і в якості.

Той самий молодий учений, що кидав іронічні репліки, знову не витримав і, схопившись з місця, крикнув:

— Для чого ви спеціально ускладнюєте проблему? Для чого нагромаджуєте стільки містики і незрозумілості? Чи є що-небудь поза можливостями почуттів, ми не знаємо! А те, що ми поволі і безкінечно пізнаємо світ — це ясно кожному школяреві!..

— Цілком вірно — кожному школяреві! — спокійно підтвердив оратор. — Але питання йде про те, як ми його пізнаємо, наскільки глибоко…