Голова Дракона

Армійський джип мчав узбережжям, тягнучи за собою полусканий, схожий на гицельську будку фургон.

На борту емблема — дельфін із бомбою в зубах. Під нею напис: «Мир народам!» І трохи нижче, в чорній рамці, теж глузливе: «Нехай люди сплять спокійно».

У цій машині й везли нас по острову.

В кузові було темно. Знизу, крізь розсохлий настил, немов із пробоїн вода, сочилася їдка пилюка. Стомлені недавніми пригодами в океані, ми з Альфредом сиділи мовчки.

Альфред Заєць — морський геолог, спеціаліст із підводних кряжів, на яких він, жартували колеги, з'їдає свої заячі зуби.

Він невисокий, вайлуватий і до випадку, який трапився з ним під водою, був мускулястий, ніби накачаний. Тепер схуд і помарнів.

Під час спуску в глибини, коли ми, шукаючи затонулий материк Гондвану, вийшли з ліфта-дзвона, геолога схопив дельфін. Урятувався він дивом. Звідтоді став знервований, вкрай дратівливий, так, ніби то не Альфред, колишній, хоч і забіякуватий, але розсудливий науковець.

Ми сидимо з ним під кабіною. Командир підводного апарата, Кім Михайлович — наш старший товариш, чоловік неговіркий, розважливий — примостився поруч.

— Кахи! Кахи! — зайшовсь я кашлем.

— Дідько б його взяв! — вилаявся Заєць. — Під водою і то не так душно.

— Потерпіть трохи, — озвався командир. — Острів же не безкінечний — скоро приїдемо.

Мотор завив. Машину гойднуло, немов на хвилях, і вона повільно почала підніматися вгору.

Десь над океаном, над купками пальм та крутогір'ям хребтів сходило сонце.

Через нещільно пригнані дошки в кузов сійнулося світло. Проміння покраяло темряву. Піднята шинами віхола перетворилася на молочно-білу каламуть.

— Як у тумані… нічого не видно, — буркнув Заєць і додав — Хотів би я знати, куди нас везуть.

— Судячи з того, що сонце зліва, — на захід. Очевидно, в гори. А втім — побачимо.

Петляючи між скель, машина вибралася на перевал.

Я припав очима до щілини. Острів нагадував акулу, що повернулася пащею до материків. Океанський суходіл увесь лежав переді мною.

У пологий берег врізалася затока. Вологим полиском світилися лобаті валуни.

На цей берег нас переправили кілька днів тому.

«Ех, Гайовий, Гайовий! — подумки дорікнув я собі.— Накликав ти на свою голову лиха. Закортіло тобі ще раз побувати на островах».

Сміх і горе мені з тими островами. Малим я, бувало, тікав із дому на вцілілу п'ядь суші. Коли розливався ставок, половина нашого городу вкривалася водою. Тільки порослий вишняком пагорб лишався сухим. Там із хлопцями я й ставив курінь. Мені здавалося: ми на таємничому острові, як ото Робінзон Крузо або інші, викинуті бурею мореплавці.

Милі дитячі забави! Милі й наївні. Адже я набачився островів, про які мріяв змалку.

Звати мене Василь. Василь Петрович Гайовий, він же Солоний, він же — Васько да Гама, матрос першого класу, а віднедавна підводник дослідного судна «Садко».

Зріст — майже два метри. Чуприна густа, розкуйовджена, як швабра. Вигинисті брови, руда шкіперська борідка. Чим не морський вовк?

Раніше я на «Буревіснику» плавав — може, чули про той корабель? Він, як і «Садко», возить наукові експедиції. Вчені досліджують океан, а ми їм, значить, допомагаємо.

— Не принесе тобі море добра, — казав мені шкільний товариш, дізнавшись, що я збираюся в плавання.

Якщо зважити усе, що трапилося зі мною на морі,— слова його пророчі.

Ще на «Буревіснику» я сповна ковтнув біди, пройшов водохрещення в солоній океанській купелі — тому й прозвали Солоним.

Одного разу наша шлюпка наскочила на рифи, і ми, рятуючись од течій, висадились на безлюдний острів. Страшно згадувати про ті дні!

Та минуло небагато часу, і я знову подався в мандри.

Плавання почалося як завжди: перетнули океан-море, увійшли в тропіки… Вахти під зоряним небом, шторми й штилі й нові, далекі береги.

Мене п'янила ця невідомість, і я не нарікав на долю.

Тільки от що неждано-негадано скоїлось. Опустившись в ліфті-дзвоні на півкілометрову глибину, ми потрапили в загадкове підводне поселення, до рук невідомих злочинців, які видавали себе за нафторозвідників.

Ті «нафтовики» і везли нас тепер невідь-куди.

Прибій, натикаючись на скелю, утворював водокруть.

Вода розходилась колами. Здавалося, хтось на плесі розгорнув величезне рухливе віяло. Посередині, де хвилі збиралися в пучок, то вужчала, то знову розросталася схожа на конус яма.

Страшний вир затягував у свою глибочінь усе без вороття.

Прямовисна — кілька десятків метрів завдовжки і така ж ушир — скеля була неприступна. З боків по вилицюватих схилах, ніби бородавки на обличчі велетня, звисали кам'яні нарости. Гостролезі карнизи, уступ за уступом, вели аж до води, в якій миготіли плями рифів і чорніла глибина.

А вдалині, скільки й сягав зір, стелився океан.

Мабуть, над таким урвищем стояв замок графа Монте-Крісто. Принаймні потрапити сюди чи повернутися назад було неможливо — базальтову фортецю мурувала сама природа.