Диваки і зануди

У будинку було тихо. Перші сонячні промені ковзнули поміж будівлями з майдану, проникли в кімнату й торкнулися мого обличчя. Я підвелася з ліжка, хоч було ще дуже рано. Та однак мені навряд чи вдалось би заснути знов.

Цього ранку, в день мого дванадцятиліття, усе й почалося.

У квартирі, з якої ми ось-ось мали переїздити, все стояло догори дриґом. Усюди купами лежали простирадла, штори, старезні лахи, всілякий мамин дріб’язок, збираний роками, книжки, альбоми для малювання, пензлі та забраковані ескізи. Я обережно пробралася крізь увесь той мотлох.

Потім я заглянула у велику кімнату.

Там спокійним сном немовляти спала мама. Вона була з головою вкрита зношеною чорнобурковою шубою, бо ночами завжди страшенно мерзла. У їх ногах лежав Кільрой, наш собака. Побачивши мене на порозі, він кинув у мій бік сонний погляд — либонь, здивувався, що цього разу я встала раніше за нього. Потім сповз із ліжка, кинувся до мене і заходився фиркати, чмихати й тицятися вологим писком.

— Цс-с! Збудиш маму! — зашепотіла я йому в кошлате вухо.

Ми подалися на кухню. Я знайшла між стосами каструль, загорнутих у папір склянок і тарілок, соусниць, супниць і сковорідок пластикову миску та дротяний віничок. Потім збила вершки й змастила ними торт, що спекла напередодні ввечері, поки мама пріла над одним зі своїх малюнків для щотижневика. Насамкінець я уткнула в торт дванадцять бенгальських вогнів, що лишилися з Різдва, бо не знайшла жодної свічечки.

— Казна-що, — мовила я.

Кільрой злизав із моїх пальців збиті вершки й подивився на мене сумними очима, ніби розумів, що все було погано, а далі буде ще гірше. Я схилилась до нього і занурила обличчя в його вершково-білу м’яку шерсть, воліючи сховатися там, мов у білій хмарі.

Мені не хотілося ніякого дня народження.

Мені не хотілося нікуди звідси їхати і покидати це непоказне помешкання, де мені непогано велося, полишати вічно всім невдоволеного Седерстрема, що жив під нами і завжди нарікав на маму, яка ночами грала на саксофоні, і на Кільроя, що дзюрив біля вхідних дверей. Мені не хотілося покидати ані своїх друзів, ані школи, ані кав’яреньки на майдані. Ми мали перебиратися до нового житла в південній частині міста, де гуляли протяги. Як на мене, то вже краще було б податися в якесь забите село зі слинявими коровами та опецькуватими дітьми. До нашого нового житла добиратися дві години на метро. Але найгірше було те, що нам доведеться там жити з Інґве — це кретин, із яким мама надумала зійтися. Якщо задля кохання людина здатна пороти такі дурниці, то даруйте — я нізащо не буду закохуватися!

Я сіла перепочити біля кухонного вікна, щоб обмізкувати своє безбарвне майбутнє. Коли дзиґарі на стіні вибили восьму, я поставила на тацю торт, пляшку фанти, чашку на каву, запилюжену пластикову квітку, яку знайшла у великій кімнаті, і миску собачого корму. Дзиґарі були здоровецькі, зроблені з червоного дерева та латуні, й несамовито бамкали. Мамі вони дісталися від дідуся, її батька. Загалом він лишив їй ще багато всяких годинників, коли переїздив до притулку для старих. Годинники стояли, висіли, дзвеніли і цокали по всіх закапелках і йшли як попало, бо мама ніколи про них не дбала. Щоправда, кухонні дзиґарі йшли правильно. Я сама їх заводила, щоб знати, коли треба вибігати з дому до школи.

— Ану ходімо, — сказала я Кільроєві.

Те, що мама забуде про мій день народження, я, звісно, знала. У її голові ніколи не трималися ніякі пам’ятні дати. А дні народження — то й поготів. Мене звати Симона. На моє щастя, це поганюче ім’я не знайти в жодному шведському календарі.

Я запалила бенгальські свічі й рушила до великої кімнати. Кільрой вертівся під ногами і радісно повискував, поки я співала «З днем народження мене, з днем народження мене!». Бенгальські вогні тріщали й іскрилися.

Та що з того? Мама перевернулася на другий бік і все.

Я поставила тацю з тріскучим феєрверком поверх торта на стілець біля ліжка і поторсала маму за плече.

— Що таке? — буркнула вона з-під шуби. — Невже не можна трохи тихіше?

— Але я святкую свій день народження, — мовила я. — Хочеш торта?

Мама розплющила напівсонні очі і сяйливо усміхнулася мені, бенгальським вогням і Кільроєві. Потім вилізла з ліжка, схопила мене в обійми й міцно пригорнула до свого огрядного тіла, що пахло парфумами і смердючим тютюном.

— Серденько! І як це я забула! — скрикнула вона. — Ти ж не гніваєшся? Останнім часом у мене все валиться з рук. Але зараз я знайду тобі подарунок.