Дарунки Шамбали

Василь Бережний

Дарунки Шамбали

Пiвнiчне море штормило. Сяяло сонце, на чистому небi не було нi хмаринки, а вiтер кошлатив темно-сiру поверхню неозорих вод, зганяючи отари бiлих баранцiв. Ростислав Микитюк любив спостерiгати мiнливу стихiю, годинами простоював на кормi, тримаючись руками за перила. Веселий туристський корабель "Клав-дiя Єланська" завзято краяв хвилi, але бiчної хитавицi погасити не вдавалось, i палуба нагадувала розгойдану колиску.

Рiзкий жiночий скрик примусив Микитюка обернутись. Просто на нього з пiднятого краю палуби, немов з гiрки, штовхнуло молоду жiнку - поли її блакитного плаща лопотiли на вiтрi, обличчя було охоплене страхом. Ростислав розкинув руки, i вона опинилася в його обiймах.

- Ох, вибачте, - знiяковiла, - якби не ви...

- Нiчого, добре, що не вдарились.

Вiдчувши у своїх руках пругке жiноче тiло, пройнявся радiсним хвилюванням. Здивувало тiльки, що на її лицi промайнула гримаса болю. Ця комiчна ситуацiя мусила б викликати смiх, i Ростислав усмiхався, а жiнка скривилась, пересилюючи бiль.

- Що з вами?

- Та... пусте. Мозоль.

Присiла на лавочку, скинула лiвий черевик i почала злегка погладжувати ступню.

- Вiн менi так дошкуляє, що хоч плач, - поглянула на Ростислава трiшечки знiчено, немовби пробачалася. - Особливо на екскурсiях.

- Ну, та це ж не смертельно. - Ростислав мимоволi милувався її гарною постаттю. - От у ленiнградки стан загрозливий...

- Я чула, як по радiо викликали лiкарiв. Здається, ви теж медик?

- Ну, не зовсiм, але...

Подумки здивувався: вiн хвилюється в присутностi цiєї звичайної жiнки! Хоча... Може, вона саме ота, на яку пiдсвiдомо очiкував протягом довгих рокiв, сповнених сумнiвiв i вагань?

Дивився на неї радiсними очима, i все в нiй подобалось: i як взуває черевичок, i контури тiла пiд блакитним плащиком, i трiшечки примхливi губи, i пасмо русявого волосся, що вибилося з-пiд синього капелюшка.

- I як це з нею трапилось?

Вона пiдвелася, але знову не встояла на хиткiй палубi, Ростислав змушений був пiдтримувати її впродовж усiєї прогулянки по периметру корабля.

- А трапилось дуже просто. Вона, певне, забула, що в Лондонi лiвобiчний рух. Шоферовi вдалося трохи пригальмувати, але все-таки її збило, та ще вдарилась об асфальт.

- Їй уже краще? - В голосi - турбота i жiноча цiкавiсть.

- Як вам сказати... Все це дуже складно. Iз шокового стану вивели. Добре, що я захопив у дорогу свого "їжачка".

- Їжачка?

- Це я так назвав колючку з моєї колекцiї гiмалайських рослин.

- Ви були в Гiмалаях?

- Брав участь у ботанiчнiй експедицiї i от... скучив за морем. До речi, як вас звати? Ви менi пробачте, всiх з нашої групи я не запам'ятав.

- Муза. Ох... - скривилась вiд болю i одразу ж винувато посмiхнулась. А я вас запам'ятала. Ви - Ростислав Микитюк.

Йому було приємно це чути, глянув на спiвбесiдницю, не приховуючи симпатiї, i, завжди стриманий у розмовi, мовчазний, зараз розговорився.

- Розумiєте, Музо... Тут ось простiр навколо нас, а в Гiмалаях - у високостi.

- I там ви знайшли "їжачка"?

- Так. Менi дуже пощастило. Насамперед, нам випало щастя потрапити до Шамбали...

- Де це?

- Ну, там же, в Гiмалаях. Шамбала - легендарний край, нi на якiй картi його не знайденi. Ми видиралися па гiрськi хребти, спускалися в долини, та ось перед одним снiговим перевалом два пашi провiдники раптом зупинилися, в очах - тривога, якесь незрозумiле сум'яття. "Далi не пiдемо, - твердо сказав старший, сивобородий. - Там, - хитнув головою у бiк перевалу, - Шамбала".

Як ми не умовляли - не допомогло. Шамбала для них - святий край. Там, у потаємних печерних мiстах, живуть махатми, вчителi найглибшої мудростi, що здiйснюють зв'язок Землi з Космосом, медитацiями єднаються i Абсолютом, i порушувати ритм їхньої дiяльностi - тяжкий злочин.

Ми пiшли без провiдникiв i наледве подолали той перевал. Вечорiло, коли ми, змученi, до краю виснаженi, спустилися в широке мiжгiр'я, наче в казкову чашу, повну п'янких ароматiв. Ще встигли поставити намет, як усе навколо оповила темрява. Сяк-так повечеряли, мої аспiранти попадали як убитi, й одразу поснули, а я вийшов помилуватись зорями. Нi до того, нi пiсля того я не бачив такого неба. Велич. Таїна. Безмовна музика. Подих Вiчностi...

- Ой... - зойкнула Муза, спiткнувшись.

- Ну, присядьмо на цiй лавочцi, тут затишно.

Посiдали плече в плече, Ростислав турботливо пiдняв комiр її плаща. Деякi туристки, проходячи мимо, кидали на них весело-iронiчнi погляди, мовляв, ага, i ви контактуетесь!

Микитюк дивився за борт на шумливi хвилi, а думав i говорив про Гiмалаї.