Аргонавти Всесвiту (на украинском языке)

Володимир Владко

Аргонавти Всесвiту

ЧАСТИНА ПЕРША

Астроплан летить на Венеру

Роздiл перший,

який описує вилiт астроплана "Венера-1" з

Земнi в свiтовий простiр, знайомить

читачiв з учасниками першої радянської

мiжпланетної експедицiї - академiком

Риндiним, геологом Соколом i професором

Ван Луном, а також розповiдає, як трудно

освоїтися з неминучою пiд час космiчного

польоту втратою ваги.

Спираючися руками на краї верхнього люка, академiк Микола Петрович Риндiн ще раз поглянув на гiрський пейзаж, що розкинувся на сходi перед астропланом. Вiн з насолодою дихав свiжим ароматним повiтрям гiрської долини, вiдчував м'яке тепло ранкового сонця, лагiдний дотик ледве помiтного вiтерця до його сивого волосся. Iз схилiв долини до Риндiна долiтали немов навмисно приглушенi звуки, наче там глухо рокотав прибiй. Микола Петрович обернувся. Неясний шум посилився. Десятки тисяч людей, що розмiстилися по високих схилах на вiдстанi кiлометра-двох вiд ракетного корабля, помiтили в бiноклi сиву голову командира астроплана, яка показалася над люком, i дружними оплесками i вигуками вiтали його. Певна рiч, звiдси, з астроплана, не можна було розiбрати жодного слова, з схилiв долинав самий гомiн, який то наростав, то затихав. Народ прощався з вiдважними учасниками першої радянської мiжпланетної експедицiї.

Простора широка долина з трьох бокiв замикалась крутими схилами гiр, уздовж яких збiгали вгору, сяючи iзумрудною зеленню, густi гаї, що немов умилися в недавньому ранковому дощi. I лише на сходi, куди задумливо дивився академiк Риндiн, тi крутi схили розступалися, вiдкриваючи оку далекий гiрський пейзаж, увiнчаний високою й неприступною снiговою вершиною, яка гордовито височiла в голубому небi. Гори, великi i малi, глибокi урвища i скелястi пiки, стрiмкi кручi i пологi схили в хаотичному нагромадженнi тiснилися i товпились, наче пориваючись до далекого i величного в своєму одвiчному спокої Казбеку. Це було примхливе царство зламаних, перетятих лiнiй, зигзагiв, гострих i тупих кутiв, якi застигли тут у первозданному безладдi так, як схотiлося колись природi та її стихiям, що м'яли i ламали за доiсторичних часiв покiрну земну кору.

Тим бiльш разючою серед усього цього хаосу здавалася тонка, iдеально пряма лiнiя, прокреслена немов по лiнiйцi поверх примхливих зламiв гiрського рельєфу. Анi на мiлiметр не змiнюючи свого напряму на схiд, лiнiя виходила з глибини долини i линула в далечiнь i вище, до вершини Казбеку. Вона пробiгала понад мiжгiр'ями i урвищами, пiдтримувана стрункими, сплетеними з металiчного мережива естакадами; вона нестримно прокладала собi шлях серед величезних скель, розсуваючи їх i розкидаючи по обидва боки купами висаджених уламкiв. В далечiнь i вище, в далечiнь i вище йшла лiнiя, стаючи начебто дедалi тоншою, дедалi непомiтнiшою, аж доки погляд, нарештi, зовсiм уже не мiг розрiзняти її в серпанку, що обгортав далеку снiжно-бiлу вершину.

I дивно було думати, що тонка лiнiя, яка простяглася на багато десяткiв кiлометрiв мiж вершиною Казбеку й долиною, яка легко перетинала мiжгiр'я глибиною в кiлькасот метрiв, - насправдi являє собою масивну дворейкову дорогу завширшки бiля десяти метрiв.

Для чого ж призначалася ця дивовижна залiзниця, якщо промiж її рейками легко можна було поставити поперек великий вагон? Чому вона прокладена на дику й безлюдну вершину Казбеку? З якої причини ця дорога на всьому її протязi не вiдхиляється анi на йоту вiд лiнiї земної паралелi, що йде, як вiдомо, з заходу на схiд, - i разом з тим, прокладена так точно, що за кожним вiдрiзком її рейок можна було б безпомилково перевiрити компас?..

У глибинi долини, там, де закiнчувалося полотно залiзницi, височiв величезний ангар, проте без бокових стiн. На високих пiдпорах-фермах лежало широке склепiння. Саме сюди, до вiдкритого ангара, увiходили рейки залiзницi, що простяглася до Казбеку. I пiд високим склепiнням виднiлася не менш дивовижна споруда, що нерухомо стояла на рейках.

Вона нагадувала реактивний лiтак, але лiтак гiгантських розмiрiв i ще стрiмкiший за своїми обрисами, нiж усi лiтальнi апарати, вiдомi досi людству. Довге веретеноподiбне тiло споруди з вiдкритим нагорi люком, в якому стояв академiк Риндiн, виблискувало наче дзеркало, так бездоганно була вiдшлiфована його поверхня, на якiй не можна було вiдрiзнити навiть слiду будь-якої заклепки чи то зварки швiв. Прозорий матерiал iлюмiнаторiв у загостренiй носовiй частинi, здавалося, органiчно зливався з блiдо-рожевуватим металом корпусу. Самий корпус, загострений спереду як голка, поступово товстiшав ближче до середини, а потiм знову починав звужуватися. I в цьому мiсцi, ближче до хвоста, з корпусу виростали невеличкi, скерованi назад крила. Вони були такими малими порiвняно з розмiрами цiлого апарата, що трудно було повiрити в їх здатнiсть пiдтримувати пiд час польоту величезний металiчний корпус.