Злюка

Жив колись (можливо, й недавно) один лісник. І була в нього вельми зла донька. Її недарма всі так і називали — Злючка. А дружини в лісника не було. Вона померла. По смерті дружини лісник так засумував, що навіть занедужав і зліг. Одразу ж в оселі стало брудно, незатишно, холодно — тому що Злючка ні хати не підмете, ні в печі не розпалить. Сидить цілісінькі дні біля вікна, похмуро нігті гризе і злісно думає: «Як же я всіх ненавиджу!»

Навіть води кухлик батькові-лісникові не подасть.

— Донечко, дай водички, — безнадійно прохає він.

А Злючка прикинеться, що не чує.

Якось повз хату лісника проходила добра жінка на ім'я Марта, а з нею її дочка на ім'я Арлет. Вони саме поверталися з недільного ринку. Почули, як лісник пити просить, зайшли в хату, напоїли старого, розтопили в печі, наготували різних смачних страв. Обидві рум'янолиці, працьовиті.

Припала Марта лісникові до серця своєю добрістю і домовитістю, запропонував їй стати його дружиною. Ось Марта й погодилась.

Дуж-же все це Злюці не сподобалось.

І те, що затишно стало в домі, і те що батько її незабаром видужав і почав, як і завше, весело сміятися; а найпаче всього не сподобались Злюці добра жінка Марта і її донька Арлет.

І ось якось пішла добра жінка по воду до криниці, а Злючка причаїлася в чагарнику. І коли Марта нахилилась, щоб витягти відро на цямрини, Злюка вискочила із засідки, обхопила Марту за ноги та й перевернула її сторчголів у криницю.

— Ой-ой-йой! — закричала добра жінка, і голос її все стихав і стихав.

Полегшало Злюці на душі. Але… ненадовго. По якомусь часі вона знову занудьгувала. Сидить біля вікна, нігті обкусює. Нудьга точить. Хочеться чогось, а чого — й сама не відає.

«Давненько я нікого не вбивала, ось у чім річ», — здогадалась нарешті Злюка, прокралася в кімнату Арлет і вбила її.

І зразу на душі полегшало.

Приходить батько з лісу, глядь — Арлет убита лежить, ткнувшись обличчям у підлогу.

— Донечко, — мовив лісник до Злюки, — чи це не ти вбила Арлет?

— Ну я! — дратівливо відповідає Злюка. — Що далі?!

— Для чого ж ти це вчинила, Злюченько? — знизав плечима лісник.

— А для того, — відповідає Злюка, — щоб твоя дорога та цінна Арлет більше за столом не плямкала.

— Пробач мені, донечко, — каже лісник, — але ти помиляєшся: Арлет ніколи не плямкала. Вона їла досить культурно.

— Ні, плямкала! — люто заверещала Злюка. — Плямкала! Чавкала! Цямкала!

Нічого не відповів на це добрий лісник, тільки тяжко зітхнув, відніс тіло бідолашної Арлет на цвинтар і поховав.

Залишилися вони знову вдвох. Незабаром лісник занедужав з горя і зліг. Знову в хаті бруду й сміття по коліна.

А в цей час син короля вирішив улаштувати бал. Скликати на цей бал усіх дівчат королівства і вибрати собі наречену. Злючка, дізнавшись про це, теж вирішила поїхати. Але ж вона добре розуміла, що принц нізащо її не вибере, тому що лють давно спотворила їй риси обличчя. Тож Злючка вдалася до хитрощів. Вона прийшла до своєї хрещеної матері — феї Маргарити й попросила дати їй добродушні й привабливі риси обличчя.

— А як поживає твій батько? — запитала Фея.

— Добре поживає,— коротко відповіла Злючка.

— А Марта і її донька Арлет?

— А вони ще краще, — відповіла Злючка. — Веліли вам кланятися.

Фея Маргарита повірила Злючці й сказала:

— Гаразд, дорогенька, ти матимеш добрі риси, але знай, що довго вони не зможуть залишатися на твоєму злому обличчі. Як тільки проб'є дванадцята година, обличчя стане таким, як і було.

На цьому й попрощалися…

А ввечері того ж дня, Злюка, давши хворому батькові отрути, подалася на бал веселитися. Фея Маргарита слова додержала: обличчя Злючки зробилося добрим і вродливим. Тож і не дивно, що принц одразу вирізнив Злючку серед тьми-тьмущої святково прибраних дівчат. Він так і упадав біля неї, запрошуючи на всі танці підряд.

Король, завваживши, що його спадкоємець знайшов собі суджену, поспішив до них.

— Як тебе звати, мила незнайомко? — запитав він у Злючки.

— Попелюшка, — скриводушила Злючка, навіть оком не змигнувши.

— Ой, яке ж чудове ім'я! — вигукнув король.

— Ой, я, здається, закохався! — вигукнув принц.

Бем-бем-бом-бом-бум-бум! — затвердив лічбу годинник на вежі. Настала опівнічна пора.

Злючка чимдуж чкурнула з палацу.

— Куди ж ви, Попелюшко? — розгублено запитав принц. — Я тільки-но мав запропонувати вам руку й серце.

А Попелюшка вже мчала парком, відчуваючи, як з кожним ударом годинника обличчя її набуває все зліших і непривабливіших рис.

Але хитра Злючка ще ось що придумала. Вона дістала з сумочки маленького кришталевого башмачка й підкинула його на доріжку парку. «Принц, звичайно ж, подасться мене шукати, — міркувала Злючка, — і знайде цей черевичок…»

Так все й скоїлось. Минуло кілька днів — і принц оголосив по всьому королівству, що він одружиться з дівчиною, якій буде по нозі кришталевий черевичок:

З усього королівства нескінченним потоком ринули до палацу юрми молоденьких дівчат і старих дів в потаємній надії, що черевичка виявляться саме по нозі.

Але — ой леле! — не годилися черевички нікому. На всіх — малі.