Рубінова книга

Лондон, Гайд-парк,

8 квітня 1912 року

Вона впала на коліна й розридалася, він розглянувся навкруги. Як він і припускав, у цей час доби в парку не було ні живої душі. Мода на бігання підтюпцем зайде ще не скоро, а для волоцюг, які ночують на лавках, накрившись хіба що газетами, наразі занадто холодно.

Він дбайливо загорнув хронограф у хустку і запхав його у рюкзак.

Вона сіла навпочіпки на килимі крокусів, які мало-помалу відцвітали під деревами на північному березі Змійовика[1]. Плечі її здригалися, а хлипання нагадувало відчайдушний стогін пораненої тварини. Йому несила було це терпіти. Але зі свого особистого досвіду він знав, що краще дати їй спокій, тож просто сів поруч з нею у вологу від роси траву, подивився на озерне плесо і заходився чекати. Він чекав, доки ослабне її біль, який, мабуть, ніколи її вже не залишить.

Йому було так само погано, як і їй, але він намагався опанувати себе. Нащо їй клопотатися ще й ним?!

— Паперові носові хусточки вже винайшли? — схлипнула вона нарешті, повертаючи до нього залите сльозами обличчя.

— Не маю найменшого уявлення, — відказав він. — Але можу запропонувати тобі справжнісіньку батистову хусточку з монограмою.

— «Ґ. М.». Певно, поцупив її у Ґрейс?

— Вона сама мені її дала. Можеш усю її обслинити, принцесо.

Криво усміхнувшись, вона повернула йому хустку.

— Тепер вона ні на що не здасться. Шкода.

— Та чого там! Цими часами, напевно, таке розвішують на сонці й потім знову використовують, — відказав він. — Головне, що ти виплакалася.

Вона знову зайшлася сльозами.

— Не треба було кидати її напризволяще. Ми їй потрібні! Ми не знаємо, чи спрацює наш блеф, і шансів про це дізнатися у нас немає, ані однісінького!

Її слова вжалили його.

— Якби ми загинули, то ще менше б їй прислужилися.

— Якби могли сховатися разом із нею, десь за кордоном, під чужими іменами, поки вона як слід не підросла…

Він перервав її, різко похитавши головою.

— Вони б знайшли нас усюди, ми говорили про це вже тисячу разів. Ми не кинули її напризволяще, ми вчинили якнайкраще: завдяки нам вона житиме безпечно. Принаймні найближчі шістнадцять років.

Якийсь час вона мовчала. Десь ген-ген іржав кінь, а з Вест-Керрідж-драйв[2] долинали голоси, хоча добиралося до півночі.

— Знаю, що правда твоя, — сказала вона нарешті. — Просто дуже боляче розуміти, що ми ніколи її не побачимо. — Вона втерла рукою заплакані очі. — Але принаймні ми не нудьгуватимемо. Рано чи пізно вони вистежать нас і нацькують на нас Вартових. Він не відмовиться без боротьби ні від хронографа, ні від своїх планів.

Він посміхнувся, розгледівши в її очах відблиск спраги пригод, і зрозумів, що криза тимчасово минулася.

— Можливо, ми виявилися таки хитрішими, і друга штука не працюватиме.

Тоді він сів на лід.

— Атож, було б незле. Але навіть якщо ні, то ми єдині, хто може перекреслити його плани.

— Уже тільки через це ми вчинили правильно. — Він підвівся й обтрусив із джинсів грязюку. — Ходімо! Ця клята трава мокра, ти геть не пильнуєшся.

Вона дозволила йому підняти себе й поцілувати.

— Що ми тепер робитимемо? Шукатимемо, куди сховати хронограф?

Вона нерішуче глянула в бік моста, що відділяє Гайд-парк од Кенсинґтонських садів.

— Авжеж. Але спочатку запустимо руку в кубушку Вартових і запасемося грошима. Тоді можна буде сісти в потяг до Саутгемптона. Звідти в середу в своє перше плавання виходить «Титанік».

Вона розсміялася.

— То ось що означало це твоє «пильнуватися»! Але я за.

Він був такий щасливий, що вона знову може сміятися, і зараз же поцілував її.

— Я, власне, подумав… Ти ж знаєш, що капітани в чистому морі мають право брати шлюб, еге ж, принцесо?

— Хочеш зі мною пошлюбитися? На «Титаніку»? Що тобі в голову зайшло?

— Це було б вельми романтично!

— Крім айсберга. — Вона притулилася головою до його грудей і сховала обличчя в його куртці. — Я тебе так кохаю! — пробурмотіла вона.

— Вийдеш за мене заміж?

— Звісно, — відказала вона, не підводячи обличчя від куртки. — Але тільки в тому разі, якщо ми зійдемо з корабля щонайпізніше у Квінстауні.

— Ти готова до наступної пригоди, принцесо?

— Готова, якщо ти готовий, — мовила вона тихо.