Око ґолема

Філіпі

Простолюд:

КІТІ ДЖОНС

ЯКУБ ГІРНЕК

Пан Т. Е. ПЕННІФІЗЕР

ЕНН СПВЕНС

ФРЕД ВІВЕР

СТЕНЛІ ГЕЙК

НІКОЛАС ДРЮ

КЛЕМ ГОПКІНС

А також інші члени Спротиву

Духи:

БАРТІМЕУС   Джин, слуга пана Мендрейка

КВІЗЛ   Джинія, служниця пана Ффаукса

ШУБІТ   Джин, слуга панни Вайтвел

НЕМІАДЕС   Джин, слуга пана Теллоу

СІМПКІН   Фоліот, слуга пана Пінна

А також численні інші африти, джини, фоліоти й біси

Прага, 1868

У сутінках одне за одним спалахували ворожі вогнища — їх було помітно більше, ніж будь-якої з попередніх ночей. Вогнища мерехтіли серед сірих долин, мов осяйні самоцвіти: здавалося, немовби з-під землі з’явилося зачароване місто. За нашими ж мурами, навпаки, будинки стояли з затуленими віконницями й пригашеним світлом. Усе химерним чином перевернулося: Прага поринула в мертву темряву, а землі довкола міста палали життям.

Вітер невдовзі вщух. Кілька годин перед тим він шаленів — лютий західний вітер, що приносив нам вісті про пересування загарбників: гуркіт штурмових машин, голоси вояків і тварин, зітхання полонених духів, пахощі чарів. Тепер же вітер напрочуд хутко зник — і в повітрі запанувала тиша.

Я ширяв високо над Страхівським монастирем, не виходячи з кола величних міських мурів, які сам і побудував три століття тому. Мої шкірясті крила ворушилися міцно й повільно; мої очі проглядали всі сім рівнів аж до обрію[1]. Видовище було, правду кажучи, невтішне. Британське військо ховалося за магічним Укриттям, проте хвилі його могутності вже сягали підніжжя Празького Граду. В темряві неясно видніли аури величезного натовпу духів; щохвилини короткі здригання рівнів провіщали прибуття їхніх нових загонів. Темними полями цілеспрямовано пересувалися в різних напрямках групи людей-вояків. Посередині громадилася купа величезних білих наметів, що скидалися на яйця птаха Рока; довкола них, мов павутиння, висіли Щити та інші закляття[2].

Я поглянув на вечірній небосхил. Там клубочились чорні гнівні хмари, трохи підфарбовані жовтим на заході. На величезній висоті — поза досяжністю Вибухів — кружляли шість невиразних цяток, майже невидимих у сутінках. Вони поволі посувалися проти сонця, востаннє оглядаючи наші мури й перевіряючи силу нашого захисту.

До речі, й мені не завадило б зробити те саме...

Біля Страхівської брами — найдальшого та найвразливі-шого місця в мурах — височіла старовинна укріплена вежа. Давню браму було замкнено потрійним замовлянням і незліченними засувами, а похмурі зубці на вершині вежі їжачилися списами недремних вартових.

Принаймні мали їжачитись.

Я летів до вежі — з головою яструба, зі шкірястими крилами, схований за примарною завісою. Я нечутно ступив босими ногами на високий кам’яний гребінь. Я чекав різкого вигуку вартового, миттєвої реакції готових до бою вояків.

Однак нічого не відбулося. Знявши з себе Укриття, я прислухався — чи не чути хоч найменшого запізнілого вияву пильності. Тоді кахикнув. Знову нічогісінько!

Частину муру було загороджено мерехтливим Щитом, за яким причаїлися п’ятеро вартових[3]. Щит був завузький — на одну людину чи якнайбільше трьох джинів. Тому за ним не вщухала добряча штовханина.

— Та годі вже! Скільки можна?!

— Прибери пазурі, ти, бевзю!

— А ти посунься! Кажу тобі: в мене дупа з-за Щита стирчить! Ще побачить хто!

— Ну, це вже забезпечило б нам перемогу...

— Годі крилами вимахувати! Мало око мені не вибив.

— А ти перетворись на щось менше. Може, на глистюка?

— Якщо ти знову пхнеш мене ліктем...

— Хіба я винен? Це отой індик Бартімеус поставив нас сюди...

Отакі, як бачите, нехлюї та бовдури. Гадаю, переказувати це повністю не варто. Воїн з головою яструба згорнув свої крила, ступив уперед і привернув увагу вартових, спритно зацідивши їм міцного ляпаса, одного на всіх[4].

— Оце такі вартові?! — гримнув я. Довго воловодитись тут мені не хотілося — півроку постійної військової служби добряче підточили мою сутність. — Ховаєтесь за Щитом, сваритесь, мов перекупки... Що я наказав вам?! Пильнувати!

Вартові щось винувато бурмотіли, совалися й тупилися в підлогу. Аж нарешті жабеня підняло лапку.

— Пробачте, сер... пане Бартімеусе, — промовило воно. — Яка користь із нашого сторожування? Британці ж усюди — і на небі, й на землі. Ми чули, що в них там ціла когорта афритів. Це правда?

Примруживши очі, я націлив свій дзьоб до обрію:

— Може, й правда.

Жабеня застогнало:

— А в нас — ні однісінького, еге ж? Після того, як прикандичили Феба. А ще кажуть, ніби в них є мариди, й чимало. А в проводиря ще й посох, нівроку потужний. Подейкують, ніби він цим посохом сам-один розгромив і Париж, і Кельн. Це теж правда?