Одержима

Берег понад озером Гадаринським. Далеко на горизонтi ледве мрiють човни коло берега i чорнiє люд, що хмарою залiг далекий берег.

Мiрiам, "одержима духом", в глибокiй тузi блукає помiж камiнням понад берегом, далi зiходить на шпиль скелi i дивиться не па берог, а в глибину пустелi, вона бачить там когось удалинi.

М i р i а м

Вiн там, вiн все сидить так нерухомо, як те камiння, що навколо нього.

Над ним - менi здається, я те бачу, - нависли думи хмарою важкою, от-от з них стрiлить ясна блискавиця i цiлий свiт осяє. Ох, коли ж, коли вона розiб'є темну хмару?

Хоч би мене убила блискавиця, я прагну, прагну, щоб вона злетiла, щоб хоч на мить чоло те просiяло.

Годiвлю дав юрбi, тiлам i душам, всiм дав спокiй, а сам у сiй пустелi пасе думок отари незчисленнi.

Нема їм впину, а йому спочинку…

Який вiн одинокий, боже правий!

Невже йому не можна помогти?

Невже вiн завжди буде одинокий?

"Месiя прийде в славi свiт судити", - так сказано в пророцтвi, бiльш нiчого.

I правда, й милосердя - все для свiта, а для Месiї що? Чи тiльки слава?

"Вiйна i звада, смерть, недуги зникнуть, мир буде на землi i щастя в людях…"

А для Месiї? - знову "слава в вишнiх"?

I тiльки слава? О, яка ж то кара

Месiєю, що свiт рятує, бути!

Всiм дати щастя i нещасним бути, нещасним, так, бо вiчно одиноким.

Хто мiг би врятувать його самого вiд самотини, вiд страшної слави?

(Пригнiчена раптовою втомою, сiдає пiд скелею i схиляється на камiнь).

Чого ж се я слiдом за ним блукаю?

Чого? Сама не знаю. Певне, дух мене сюди завiв на певну згубу.

Ну, що ж! нехай! Менi тут гинуть краще, нiж в iншiм мiсцi. Я загину тут, я вигострила погляд у пустинi, мов соколиний зiр, - все виглядала, чи вiн хоч не подивиться на мене?

Не подивився i не обернувся…

Занадто вже буйна була надiя!

Чого ж я сподiвалась?.. Я не знаю!

(Розхитуючись, як тi, що голосять на гробi, спiває стиха тужливу схiдну пiсню, довго, без слiв.).

Про се спiвати можна, а сказати слiв не стає.

(Спiває знов).

Яка була юрба за ним, як вiн ходив по Галiлеї.

I кожний встиг торкнути хоч одежу, хоч край плаща Месiї, тiльки я торкнути не посмiла, бо нiчого просить не мала в нього: нi здоров'я, нi страви на безхлiб'ї. Я не знаю, чого я йшла з юрбою…

(Спiває знов)

Вiн нiкому не вiдмовляв потiхи i поради.

Кому що бракувало, вiн давав.

(Спiває)

А що ж менi бракує? О Месiє, ти, може, знаєш?!

Незамiтно для Мiрiам Месiя наблизився до неї з-за скелi, надiйшовши з пустинi, i схилився над нею.

М е с i я

Знаю, Мiрiам!

М i р i а м

(жахнулась)

Учителю!

М е с i я

Не бiйся, жiнко, спокiй я хочу дать тобi.

М i р i а м

О, я не хочу, не хочу я спокою!

М е с i я

(лагiдно i разом суворо)

Мiрiам,

Се дух в тобi говорить. Чом не хочеш?

Спокою прагне всякий.

М i р i а м

Але ти, учителю, покинув той спокiй, що був у тебе в тихiм Назаретi.

М е с i я

Ти дорiвнятись хочеш…

М i р i а м

(з поривом)

Нi, Месiє, я не рiвняюся до тебе, нi!

Я знаю те, що я нещасна жiнка.

М е с i я

Так нащо ж ти зрiкаєшся спокою,

єдиної потiхи всiх нещасних?

М i р i а м

(з раптозою одвагою)

Бо ти його не маєш, сине божий!

М е с i я

Яке тобi до мене дiло, жiнко?

Мiрiам, знищена, збентежена, закривав лице покривалом i повертається йти геть.

М е с i я

Стiй, Мiрiам, скажи, ти в мене вiриш?

М i р i а м

(не одкриває лиця)

Я вiрю, що ти божий син, Месiє, i всiм, окрiм мене, даси рятунок.

М е с i я

Усiм, крiм тебе, жiнко?

М i р i а м

Ти сказав.

М е с i я

Я не сказав того.

М i р i а м

Та я те чула.

Прости, учителю, я мушу йти.

(Вiдступає).

М е с i я

Куди ти йдеш?

М i р i а м

Не знаю. Так, на безвiсть.

М е с i я

Чого ж та йдеш?

М i р i а м

Бо мушу йти.

М е с i я

Навiщо?

М i р i а м .

Ти знаєш. Ти - Месiя! Я не знаю.

М е с i я

Зостанься тут.

Мiрiам мовчки спиняється.

М е с i я

Скажи менi, ти чула, що говорив я людям?

М i р i а м

Так, Месiє.

М е с i я

Ти прийняла мої слова?

М i р i а м

Нiколи я не забуду їх.

М е с i я

I вслiд їх пiдеш?

М i р i а м

Вони слiдом за мною пiдуть всюди, волаючи: "Ти йдеiп в неправу путь!"

I, мов на жар пекучий, наступати я буду на слова твої огнистi, - слiди мої вiд них кривавi будуть.

М е с i я

Уперта рiч твоя, ти мов рабиня, що знає волю пана i не слуха.

Таких рабiв сувора кара жде.

М i р i а м

(падає навколiшки)

О горе! Впала вже на мене кара, i вже її нiхто не здiйме з мене!

М е с i я

У тебе мало вiри. Якби ти хоч зерня вiри мала…

М i р i а м

О, я вiрю, без краю вiрю в тебе, сине божий, та я не вiрю в себе! Я не вiрю, щоб я могла твої слова прийняти.

М е с i я

Таке смирення гiрше вiд гординi.

М i р i а м

О, сто раз гiрше, я те добре знаю, i з того розпач мiй.

М е с i я

Ти не наводь обмови зайвої на власну душу, - такою чорною вона не може бути.

М i р i а м

О нi, учителю, вона чорнiша, нiж хата-пустка, що пiсля пожежi чорнiє порожнечею. Вода твоїх речей, цiлюща та живуща, душi моєї вигоїть не може.

Вода боронить вiд огню живого, згорiлу ж хату дарма поливати.

М е с i я

Та що тобi спалило душу, жiнко?

М i р i а м

Не знаю: чи ненависть, чи любов.

М е с i я

Кого ж ненавидиш ти?

М i р i а м

Ворогiв.

М е с i я

Своїх?

М i р i а м

Твоїх.

М е с i я

Я їх казав любити.

М i р i а м

А я люблю… не їх.

М е с i я

Вони для тебе, як i для мене, ближнi.

М i р i а м