НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

Джон Стейнбек

НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

East of Eden by John Steinbeck

Переклад з англійської Тетяни Некряч

ISBN 9789669485540

All rights reserved. No part of this publication may be reproduced or stored in a retrieval system or transmitted in any form or by any means, whether electronic, mechanical, photocopying, recording or other kind, without the prior permission in writing of the owners.

Усі права застережено. Жодну частину цієї публікації не можна відтворювати, зберігати в системі пошуку інформації чи передавати в будь-якій формі будь-яким способом — електронним, механічним, ксерокопіюванням або іншим способом — без попереднього письмового дозволу власника.

ТОВ «Видавнича група КМ-БУКС»

04060, Київ, вул. Олега Ольжича, 27/22, офіс 3

Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи

до Державного реєстру видавців, виготівників

і розповсюджувачів видавничої продукції

ДК № 5006 від 06.11.2015

info@kmbooks.com.ua

www.kmbooks.com.ua

© John Steinbeck, 1952

© Некряч Т., переклад, 2018

© ТОВ «Видавнича група КМ-БУКС», 2020

Паскалю Ковічі

Любий Пате!

Якось ти побачив, що я вирізаю з дерева маленьку фігурку, і спитав: «Чому б тобі не зробити щось для мене?»

Я поцікавився, що б ти хотів, і ти відповів: «Скриньку».

«Для чого?»

«Для речей».

«Яких?»

«Будь-яких»,— сказав ти.

Що ж, ось тобі скринька. У ній майже все, чим я володію, але вона не повна. У ній біль і неспокій, гарний настрій і кепський настрій, злі думки і добрі думки — втіха від задуму і відчай та незбагненна радість творення.

А над усім отим — вдячність і любов, які я до тебе відчуваю.

І все-таки скринька не повна.

Джон

Частина перша

Розділ 1

1

Долина Салінас-Веллі лежить у Північній Каліфорнії. Ця болотиста трясовина тягнеться між двома гірськими хребтами, і річка Салінас в’ється й петляє посередині, аж доки не впадає у Монтерейську затоку.

Я пам’ятаю назви, які давав у дитинстві травам і таємничим квітам. Я пам’ятаю, де могли жити жаби, о котрій годині прокидаються влітку пташки, як пахнуть дерева і пори року, ба навіть який вигляд мають люди і як ходять, а то й тхнуть. Пам’ять на пахощі дуже сильна і багата.

Я пам’ятаю, що Габіланські гори на сході долини невисокі та привітні, повні сонця, принад і заохочення, бо так і хотілося залізти на їхні теплі схили, як на материнські коліна. Ці гори манили до себе, темно-жовта трава обіцяла ласку. Гори Санта-Лючія стриміли до неба на заході, затуляли долину від відкритого моря і були темні й похмурі — ворожі й небезпечні. Я завжди відчував жах перед заходом і любов до сходу. Звідки узялося це почуття — не можу сказати, от хіба що ранок виринав з-за вершин Габіланів, а ніч спливала з кряжів Санта-Лючії. Можливо, народження і смерть дня спричинило моє ставлення до цих двох гірських хребтів.

Обабіч долини маленькі струмки витікали з гірських каньйонів і вливалися у річище Салінаса. Вологими зимами ці потічки набирали сили, переповнювали річку, що вона аж закипала й шаленіла, виходила з берегів і тоді ставала руйнівною. Річка розмивала межі фермерських угідь, змивала цілі акри ґрунту; вона валила й затягала у себе клуні й хати, і їх шарпала і шматувала течія. Вона нападала на корів, свиней, овець і топила їх у своїй каламутній коричневій воді й волокла до моря. Згодом, коли приходила пізня весна, річка звужувалася, і виступали її піщані береги. А влітку річка взагалі висихала. Тільки у глибоких вирах під крутим берегом залишалися якісь калюжі. Очерет і трави в’янули, верби розпростувалися, і на їхніх верхніх гілках лишалося налипле сміття від паводку. Річка Салінас не була повноцінною річкою. Літнє сонце заганяло її під землю. Вона взагалі не була гарною річкою, проте іншої ми не мали, а тому вихвалялися нею: яка вона небезпечна вологими зимами і яка суха у сухе літо. Можна хвалитися будь-чим, якщо воно єдине, що маєш. Що менше маєш, то більше, мабуть, і потреба вихвалятися.

Ложе Салінас-Веллі між хребтами і під схилами пласке, бо долина ця колись була дном стомильного внутрішнього моря. Гирло річки у Мосс-Лендингу кілька століть тому правило за вхід до цього видовженого водного шляху. Якось мій батько пробурив колодязь за п’ятдесят миль униз по долині. Бур спершу вийшов з ґрунтом, потім з гравієм, а потім з білим морським піском, повним черепашок і навіть китового вуса. Піску було на двадцять футів у глибину, а потім знову чорна земля, ще й шматок нетлінного каліфорнійського мамонтового дерева, яке ніколи не гниє. До внутрішньої протоки на місці долини, вочевидь, був ліс. І все це містилося просто у нас під ногами. Ночами мені іноді здавалося, що я відчуваю і це море, і цей ліс мамонтових дерев, який йому передував.