Миротворець

Історія дивних перетворень, що відбулися зі Стефаном Лянґе, бере початок з єдиної лекції, яку дав у їхньому університеті Вернер-Максиміліан Альбрехт фон Лібіх, легенда мовознавства, людина, чиє імʼя згадувалось у товаристві Фердинанда де Соссюра, Чарлза Сандерса Пірса і Ноама Авраама Хомського. Фон Лібіх, одначе, не належав до тих новомодних пост-структуралістських течій, які бралися перекроювати світ заново. Він стримано оцінював праці Дерріди, Лакана, Ліотара, називаючи їх «експериментами» або ж «спробами». Вочевидь, так проявлялася шляхетність людини, котра належала до епохи, що вже давно минула. Відбитки тієї епохи прочитувалися хіба в запахові кіпрського муску — парфумах, що ними користувався ще найсвітліший цісар Франц-Йосиф, і які полюбляв, якщо вірити чуткам, фон Лібіх, та ще в метеликові й рукавичках — незмінних атрибутах світила европейської лінґвістики. Фон Лібіх зробив для мовознавства приблизно те саме, що Лакан для психіатрії. Він уважав, що вивчення фундаментальних основ мови має значно тісніший стосунок до психології, — ба навіть до метафізики, ніж до будь-якої іншої дисципліни. У цьому аспекті фон Лібіх був овіяний ореолом певної містичної слави, чим наче утверджував незбагненні традиції Відня, з його антропософією Штайнера, безоднями й вершинами Майрінка та іншими окультними лицарями давноминулих часів.

Отже, фон Лібіх був ґалантною персоною. У своїх лекціях, хоч би яким гострим було вістря дискусії, він завжди коректно відгукувався про опонентів, умів підмічати їхні сильні сторони і прославляв їх здобутки. Це повністю підкорило Стефана Лянґе, на той час — студента третього курсу мовознавчого відділення у Віденському університеті.

Саме на цій блискучій, феноменальній лекції, після якої обертом ішла голова, Лянґе почув імʼя Себастьяна Штукенгайзена. Прозвучало воно як імʼя ніяк не визначальне: то був перелік аномалій сучасного мовознавства. Розповідаючи про передній край лінґвістики, фон Лібіх, як завжди, мислив широко і глобально. Піддавши критиці вивчення «піджинів» і спостережне мовознавство, він сформулював декілька провокаційних тем на стику нейролінґвістики і мов штучного інтелекту. Хтось зі студентів запитав про теорію вродженого нахилу людини до мов. Ішлося про фізіологію мозку і квантову теорію, про генетику і теорію універсальної граматики. Від такого поєднання дисциплін Стефан відчув солодкий відчай перед неозорими полями власної безграмотності. Його конспект робився дедалі менше звʼязним, із дедалі більшою кількістю перехресних посилань і знаків оклику.

Врешті, пан професор торкнувся марґіналів від науки, які (тим не менше!) зуміли поставити деякі фундаментальні філософські запитання лінґвістики особливо гостро. Серед інших диваків професор згадав і Себастьяна Штукенгайзена, галицького українського мовознавця німецького походження родом із Дуклі (Лемківщина, сучасна Польща). Мабуть, щось в інтонаціях пана професора викликало схвилювання у Стефана, тож, конспектуючи, він підкреслив це імʼя подвійною лінією. І на цьому все.

Потім, уже на пʼятому курсі, коли настав час задуматися над темою для докторської (Стефан мав намір іти в аспірантуру і продовжити заняття наукою), він вирішив, що авторитет фон Лібіха є достатньо вагомим, аби взятися за когось із заявлених ним марґіналів лінґвістики. Чому б не розглянути ті проблеми, які були сформульовані десь на периферії науки, якщо їх не розвʼязано ще й досі?

Науковий керівник схвалив його вибір. Праць Штукенгайзена професор Целян не читав, одначе неодноразово зустрічав посилання на них. З огляду на те, що тема була практично недослідженою, керунок роботи видавався цікавим як самому Лянґе, так і панові професору. Лянґе почав завзято досліджувати матеріали з цієї теми, і тут його підстерегло розчарування: крім десятка посилань на праці Штукенгайзена (які згадувалися навіть у Барта і Лотмана), жодних інших матеріалів про цього вченого не траплялося. Велика Австро-Угорська енциклопедія давала стислу інформацію про те, що науковець народився в Галичині 1903 р., написав дві праці з мови: «Граматика деґрадації» й «Адамове яблуко: досвід реконструкції. Вісім зустрічей з Істиною». Він марно оббивав пороги наукових бібліотек Відня — ані згадки про Штукенгайзена.

Замість того, щоб, як то зазвичай бувало з Лянґе, знеохотитися до обраної теми, він відчув азарт погоні чи то переслідування. Адже, ступаючи на цю малозвідану територію, він ішов стопами великих: стопами Хомського, де Соссюра, стопами фон Лібіха. Загорівшись бажанням вивчити постать Штукенгайзена, він наважився написати листа корифеєві, який, власне, й надихнув його на ці пошуки. Відповідь була короткою. Фон Лібіх порадив вирушати до Львова і провести розвідку на місці.