Москаль-чарівник

Лихой - сол­дат.

Михайло Чуп­рун - се­ля­нин.

Тетяна - йо­го жiн­ка.

Финтик Ка­ле­ник Ко­но­но­вич - пи­сар з го­ро­да, приїхав на се­ло.

Дiється в ха­тi у Чуп­ру­на.

Тетяна i Фин­тик си­дять за сто­лом в ук­раїнськiй ха­тi. Пе­ред ни­ми пляш­ка з ме­дом i склян­ка.

Тетяна. Ви-бо, па­ни­чу, не пус­туй­те, - си­дi­те смир­но.

Финтик. Что ж я роб­лю, лю­без­ная Те­тя­но? Я, ка­жет­ся, то есть из бла­гоп­рис­той­нос­ти не вы­хо­жу.

Тетяна. Уже ви iз своєї бла­гоп­рис­той­нос­тi чи ви­хо­ди­те, чи нi - до то­го ме­нi ма­ло дi­ла; тiльки знай­те: язи­ком, що хо­чеш, ро­би, а ру­кам во­лi не да­вай.

Финтик. Ах, ба­тюш­ки мои! Сколько я об'яснял жар­чай­ший пла­мень люб­ви мо­ей к те­бе! Но ты все не до­га­дуєшся, до че­го мои ежед­нев­ные к те­бе уча­ще­ния от­но­сят­ся? Ей-ей, до то­го, что­бы на­сы­титься тво­им ли­цез­ре­ни­ем, нас­ла­диться гла­сом уст тво­их и воз­ло­бы­за­ти ро­зы губ тво­их!

Тетяна. А я ж хi­ба бо­ро­ню хо­ди­ти до ме­не, хоть би i не го­ди­лось вам так уча­ща­ти? Бо­ро­ню на се­бе ди­ви­тись, роз­го­во­рю­ва­ти i ба­ля­си то­чи­ти? А цi­лу­ва­тись - ви­ба­чай­те: це вже не жар­ти… А знаєте, що я вам ска­жу? Луч­че, як­би ви зас­пi­ва­ли.

Финтик. Що-то се­год­ня го­ло­су у ме­ня нет. Вче­ра был у Епис­ти­мии Евс­та­фи­ев­ны да, вы­пив­ши чаш­ку во­ды и две чаш­ки с нас­той­кою, вы­шел на двор и на отк­ры­том воз­ду­хе сквоз­ный ве­тер зах­ва­тил шею и грудь, а те­перь и де­рет в гор­ле. (Каш­ляє).

Тетяна. Та ну­те лиш пе­рес­таньте ко­ро­диться. Ви­пий­те ку­бо­чок ме­ду, то гор­ло i про­чис­титься.

Финтик (на­ли­ває й п'є). Якую ж пiс­ню зас­пi­ва­ти?

Тетяна. Яку зу­мiєте. Чи у вас же їх тро­хи єсть! Буд­то ви в го­ро­дi пе­ред пан­ноч­ка­ми не спi­ваєте!.. Ну­те лиш!

Фин­тик Хi­ба-раз­вi эту? (Нас­пi­вує са­мий го­лос пiс­нi, то­дi од­каш­люється й спi­ває).

Тетяна. Чуд­на ця пiс­ня! Та й якi ви здаєтесь чуд­нi, як спi­ваєте! Мов не­са­мо­ви­тi… Ме­нi аж сум­но ста­ло.

Финтик. Ах, эта пес­ня весьма бой­кая! Она мо­его со­чи­не­ния. Тут очень-весьма неж­но об'ясня­ет­ся лю­бовь со все­ми вос­па­ле­ни­ями до ми­лой пер­со­ны.

Тетяна. Та не­хай їй цур, тiй пер­со­нi з вос­па­ле­нiєм! Зас­пi­вай­те пiс­ню без за­па­лу, i щоб не ма­ха­ли ру­ка­ми, i не вит­рi­ща­ли страш­но очей.

Финтик. Ей, не знаю, ка­кую еще про­петь в твою угод­ность. Знаєш ли, прек­рас­ная Татьяне, - зас­пi­вай­мо обоє! Я ок­се­лен­ту­вать бу­ду, а ты диш­кан­та пой.

Тетяна. Я не пот­рап­лю з ва­ми спi­ва­ти, а мо­же й пiс­нi та­кої не знаю, яку ви знаєте.

Финтик. Слав­нi пiс­нi, нап­ри­мер: "Скло­ни­те­ся, ве­ки", "С пе­р­вых вес­ны", "Все за­ба­вы", "То те­ряю", "Не прельщай ме­ня, дра­гая!", "Поч­то, ах, не склон­на"… Не зна­ешь ли из сих ка­кой?

Тетяна. Нi, нi од­ної не знаю, а ви знаєте "Ой, не вiд­тiль вi­тер вiє"?

Финтик. Знаю тро­хи-нем­но­го.

Тетяна. Ну, зас­пi­вай­мо цю, ко­ли хо­че­те. Ви бе­рi­те тов­ще, а я тон­ше, та не спi­шi­те. Гля­дi­те ж, по­ва­гом спi­вай­те.

Финтик. Доб­ре, хо­ро­шо…

(Спiвають).

Тетяна. Те­пер, мо­же, час ве­че­ря­ти вже. Я спра­ви­ла ве­че­рю за тi гро­шi, що ви вчо­ра да­ли, та вам же да­ле­ко i до­до­му йти.