Мiжзоряна нянька

Зорелiт «Серце» летiв до зiрки Епсiлон Ерiдана. Екiпаж одержав надзвичайно важливе завдання. Два роки тому мiжпланетна обсерваторiя виявила у радiоспектрi цiєї системи пульсуючi сигнали. Видатнi вченi вважали, що цi сигнали штучного походження. Вони, безумовно, йшли з якоїсь планети супутника Епсiлона. Пiсля багатомiсячних дискусiй Космiчна Рада Землi вiдрядила зорелiт вищого класу «Серце» для перевiрки цього припущення. Експедицiю очолив досвiдчений космопiлот Сергiй Полум'яний. З ним полетiло ще одинадцять вчених та iнженерiв, у тому числi й дружина командира — Марiя.

Два мiсяцi могутнi двигуни розганяли корабель до субпроменевої швидкостi[1]. Спецiальнi каюти захищали космонавтiв вiд шкiдливого впливу перевантаження. На третiй мiсяць двигуни вимкнулись i зорелiт помчав по iнерцiї. Тодi автоматично вступила до ладу система штучного тяжiння, i на кораблi почалося нормальне життя.

Одного дня (хоча днi на кораблi рахували умовно) члени екiпажу зiбралися в кают-компанiї, щоб вiдсвяткувати радiсну подiю. Дружина командира Марiя народила двох близнят, двох красенiв синiв. Розчулений, щасливий батько приймав поздоровлення. Космонавти забажали побачити нових членiв екiпажу, але Полум'яний запротестував — новонародженi ще знаходилися у спецiальному iзоляторi. Вони мусили пройти медично-бiологiчну пiдготовку перед тим, як жити у спiльних примiщеннях.

I ось трапилося лихо — Всесвiт послав пiдступний удар Вiн був нечутним, невидимим. Космонавти разом вiдчули одне: могутня, невблаганна ворожа хвиля владно пронизує їх тiло, паралiзує мозок, нищить клiтини. Бiолог Софiя, вже на гранi непритомностi, поглянула на контрольнi автомати i схопила командира за руку. Полум'яний, заплющивши очi, блiдий, мов мрець, лежав, знесилено вiдкинувшись у крiслi. Софiя з останнiх сил струснула його, закричала:

— Капiтане! Ми потрапили в потiк радiацiї… Вiн перевищує норму… в мiльйони разiв…

— Значить… кiнець, — прошепотiв Сергiй.

Згасаючим поглядом вiн подивився навколо. Товаришi лежали в крiслах, на пiдлозi кают-компанiї. Вони помирали, i не було такої сили у свiтi, яка могла б урятувати їх. Софiя знеможено заплющила очi:

— Прощайте, капiтане… Не забудьте дiтей…

Полум'яний безтямно розплющив очi. Що вона сказала? Про дiтей? Про його синiв? Вони теж загинуть? Нi, нi. Iзолятор оточений потужним магнiтним полем, радiацiя туди не проникла. Яке щастя! Марiя з ними. Вона теж умiє вести зорелiт… Вона доведе його до Землi… i збереже синiв…

Сергiй напружив останнi сили, звiвся i, переступаючи через тiла товаришiв, добрався до пульта зв'язку. Слабiючою рукою ввiмкнув сигнал тривоги. I в ту ж мить почув болiсний вигук за спиною:

— Сергiйку! Що трапилося?

Полум'яний рiзко повернувся, тримаючись руками за пульт.

У дверях кают-компанiї стояла Марiя. її обличчя було блiдим i нажаханим. Вона дивилася на тiла товаришiв i нiчого не могла зрозумiти.

— Тiкай… — прохрипiв Полум'яний. — Тiкай в iзолятор…

Марiя, не розумiючи попередження, кинулася до чоловiка, схопила його за плечi. її синi очi були сповненi вiдчаю i болю.

— Сергiйку… Що з вами? Сергiйку! Чому ти мовчиш?

Полум'яний поволi сповзав на пiдлогу. Тiло його важнiло, синява повзла по обличчю. Марiя вiдчула, як хвиля млостi i безсилля передається їй вiд чоловiка. А командир шепотiв, ледве ворушачи пересохлими вустами:

— Радiацiя… Страшний потiк… Тiкай в iзолятор… Там безпечно… Сини… Сини… Земля…

Сергiй замовк. Останнє болiсне зiтхання вирвалося з його грудей. I все. Бiльше не чути нiчого. Марiя закам'янiла над тiлом чоловiка, не в силi думати, розумiти, дiяти.

Та ось до її свiдомостi дiйшли слова Сергiя. Сини… Їх треба врятувати. Вони — єдина надiя. Марiя повiльно встала. Голова паморочилася, навколишнi предмети нiби розпливалися в iмлi. Зiрки в iлюмiнаторах кают-компанiї злилися в огнянi нитки, якi звивалися спiраллю i утворювали химерний блискучий клубок.

Марiя добралася до дверей, тримаючись за виступи стiн. Вийшла в коридор. Слабiючий мозок вперто нагадував: сини… сини… треба рятувати синiв… тiльки б устигнути…

Вона зупинилася бiля аптечки, прийняла активiзуючий препарат. Свiдомiсть трохи прояснилася. Марiя зайшла в центральну каюту, байдуже подивилася на пульт управлiння. Зорелiт iз субпроменевою швидкiстю мчить до далекої зiрочки. Хто тепер поведе його? Хто виконає завдання Землi?

Якби хоч трохи сили… Щоб повернути корабель назад… провести розрахунки, щоб зорелiт не загубився в космосi… а вернувся на Землю…

Марiя попрямувала до виходу, який вiв до iзолятора. Бiля самих дверей її зупинив дзвiнкий, спокiйний голос:

— Марiє. Вам не можна входити в iзолятор.