Ми, горобчики

Кожен з’являється на світ по-своєму. Трава спершу витикає носика з землі, пнеться вгору та так і залишається — з самим зеленим носом; ні вух у неї, ні ніг, ні дзьоба, лише отой зелений ніс. Дерево теж проростає, як і трава, тільки воно набагато більше і вкривається зеленим пір’ям. Восени пір’я з дерева опадає, і воно, голе-голісіньке, цілу зиму тремтить від холоду. Ми, горобчики, радимо йому не скидати пір’я, щоб не мерзнути на холоді, та хіба дереву втовкмачиш щось! Дерево залишиться деревом, хай хоч і сто років учиться в школі,— все одно нічого не візьме в свою дерев’яну голову, а воно ж і до школи не ходить. Зате дерево — добрий сусіда, і якщо в ньому звити гніздо, воно сховає його в своєму зеленому пір’ї і оберігатиме від злих очей поганих дітей та кішок.

Я вже казав, що кожен на світ з’являється по-своєму. Я, перш ніж вискочити, довго жив у яйці. Нікому не побажаю жити в яйці! Всередині темно, немає ні вікон, ні дверей, і так тісно, що ніяк не повернутися. Сидиш там і не знаєш, що надворі — день чи ніч, світить сонце чи темні хмари похмуро пливуть по сірому небу.

Той, хто пережив самотність, найкраще зрозуміє, як хочеться на волю. Щойно я відчув у собі силу, відразу вирішив розбити мури. Постукав дзьобом — стіни яйця тверді, значно твердіші за камінь. Я не звик до такої роботи, бо вперше в житті розбивав стіни в’язниці, і дзьобик страшенно болів, навіть тоді, коли я хотів спати. Але я не втрачав надії: подрімаю трохи і знов починаю пробивати стіни. Три тижні минуло, та ось одного ранку, пробиваючи дзьобом стелю темниці, чую: трі-ісь! І яйце розкололося навпіл.

Бачу — сонечко сяє, пташки пурхають, комахи — й ті літають. Благодать! Озирнувся навкруги й помітив, що біля мене в гнізді лежать іще яйця і в них щось попискує. Нахилився я до найближчого яйця, постукав дзьобом, наче вистукуючи морзянку: тук, тук-тук, і горобчик зсередини відповів мені постукуванням, мовляв, він теж хоче вийти на волю. Взявся я до роботи й почав щосили бити дзьобом. Горобець усередині посмілішав і, збагнувши, що йому йде допомога, заходився й сам дзьобати. Невдовзі в’язниця перетворилась у руїни, а ми раділи, стоячи по коліна серед її уламків.