Марко Вовчок

«Багато років минуло відтоді, люба дитино моя, коли я в цей же час тримала маленьку новонароджену дівчинку на руках своїх… Мати моя, ця свята жінка, поділяла зі мною цілком моє щастя – і скільки любові, турботи й надій стріло тебе при появі на світ Божий…» – писала мати письменниці дочці у листі до дня її народження.

Народилася Марія Олександрівна Вілінська (відома в літературі під псевдонімом Марко Вовчок) 10 грудня 1833 року в маєтку Єкатерининське Єлецького повіту Орловської губернії у збіднілій дворянській родині. Її батько, Олександр Олексійович Вілінський, був армійським офіцером, мати, Парасковія Петрівна Данилова, походила із дворянського роду. Маєтком Єкатерининське на той час управляла по смерті чоловіка бабуся новонародженої, Марія Олександрівна Данилова, за першим чоловіком – Шаталова, а за родинними легендами – литовська князівна Радзивілл, яку свого часу викрав у батьків армійський офіцер Шаталов, щоб потім побратися. Тож у жилах Марії текла українська, російська й литовська кров. Батько Марії Вілінської походив із Чернігівщини. Коли їй виповнилося три роки, батька перевели з Сибірського гренадерського полку до Тульського гарнізонного батальйону, що дало йому змогу частіше бувати вдома, з дружиною й дітьми, а Парасковії Петрівні – частіше навідувати чоловіка. Він любив українські пісні й навіть записував їх у збірник з нотами, а часом і сам складав музику. Друзі Олександра й Парасковії Вілінських знали їх завжди лагідними, привітними і веселими.

У 1840 році Олександр Олексійович через хворобу пішов у відставку «з нагородженням чином підполковника, з мундиром та пенсіоном на дві третини жалування». У червні цього ж року батько помер, а мати з сином Валеріаном та дочкою Марією переїхала до маєтку своєї двоюрідної сестри Варвари Дмитрівни Писаревої. Діти Вілінських залишились без батька дуже рано – Марії минав усього сьомий рік, а двоє менших братиків були ще зовсім маленькі. У сестри мати, переживаючи втрату чоловіка, присвячувала весь свій час вихованню дітей. Парасковія Петрівна чудово знала музику й мови, зокрема французьку, а тітка ще й розмовляла англійською. Допитлива, гостра на розум, Марія швидко й легко вчилася. Але батькова смерть забрала з собою і спокій, і щасливе сімейне життя. Мати, боячись залишитися без надійного чоловічого плеча з малими дітьми, у 1842 році вийшла заміж удруге – за відставного унтер-офіцера Д. Дмитрієва, людину сумнівної репутації, який виявився гульвісою й жорстоким деспотом-самодуром. Отже, не дочекалася вона ні захисту, ні підтримки: шлюб виявився невдалим. Вітчим зненавидів чужих дітей, знущався з дружини. Особливо жорстоким він був до кріпаків, тому немало їх мусило рятуватися втечею. Завзятий картяр, п’яниця й гульвіса, він за короткий час прогайнував не тільки свої статки, а й маєток Вілінських. Родичі Парасковії Петрівни не прийняли до свого кола її нового чоловіка й посварилися з нею. Дмитро Вілінський згадував про вітчима: «Пам’ятаю бурхливі сцени вітчима, пам’ятаю, коли з’явилася моя зведена чорнява сестричка (вітчим був брюнет, а наш батько блондин, і ми всі троє – блондини); пам’ятаю, як ми зростали, як вітчима хотів убити наш кріпак Михайло-кравець; і можу потвердити, що від дня свого від’їзду сестра Марія Олександрівна жодного разу не була в Єкатерининському, у матері, і для побачення з нею мати сама їздила в Харків та в Орел».

У 1845—1846 роках, близько півтора року, Марія виховувалася в одному з приватних пансіонів Харкова. Тоді їй виповнилося вже одинадцять років. Це була гарна дівчинка з великими сірими очима й довгою русою косою. Недаремно стара куховарка Вілінських розповідала усім, що панночка Марія розумниця й красуня. Вихованки пансіону з самого початку поставилися до дівчини дещо зверхньо. А от першокласниці відразу вподобали добру, приязну і співчутливу Марію, яка вміла терпляче вислуховувати їхні скарги на несправедливість учителів або старших пансіонерок, розраяти, заспокоїти, по-сестринському приголубити.