Агенція «Локвуд і К°». Череп, що шепоче

— Ти диви, — сказав Локвуд. — Їх уже двоє.

Я озирнулась через плече і побачила, що він мав рацію. Недалеко від нас, по той бік галявини, простісінько з землі виріс другий привид. Як і перший, то був блідий, кремезний згусток туману, що висів над темною вогкою травою. Галова його, як і в першого, була якось дивно схилена — так, ніби йому переламали шию.

Я подивилась на нього, та не дуже злякалась. За цілий рік роботи в агенції «Локвуд і К°», на посаді молодшого оперативника, я стикалася з Гостями всіляких форм та розмірів. Переламані шиї тепер уже нітрохи не тривожили мене.

— Чудово, — відповіла я. — Звідки ж такий виліз?

Зарипіла клейка стрічка на ремені — Локвуд відстебнув свою рапіру.

— Байдуже. Краще я пригляну за ним. А ти пильнуй свого.

Я повернулася на свою позицію. Перший привид бовванів футів за десять від краю залізного ланцюга. З’явився він хвилин із п’ять тому, та з кожною хвилиною ставав дедалі виразніший. Мені вже було добре видно його кощаві руки й ноги, вузлуваті суглоби. Мерехтливі вогники довкола примари поволі перетворювались на зотліле лахміття — широку білу сорочку й темні штани до колін.

Від привида хвилями линув холод. Навіть такої спекотної літньої ночі роса під його висохлими ногами перетворювалась на блискучі голочки паморозі.

— Що ж, цілком зрозуміло, — обізвався Локвуд. — Якщо тут, на перехресті, повісили й поховали одного злочинця, то чому б не зробити те саме ще з одним? Можна було припустити й таке!

— Але ж ми такого не припускали! — заперечила я.

— Про це вже краще спитати Джорджа.

Слизькими від поту пальцями я міцніше вхопила руків’я рапіри.

— Джордже!

— Що?

— Як це сталося, що ми не знали про другого?

Я почула, як у вологу землю з чваканням угризається лопата. Мої чобітки обдало брудними бризками. З ями долинув невдоволений голос:

— Я можу перевірити тільки офіційні записи, Люсі. Там сказано, що тут було повішено й поховано одну людину. Хто цей другий — я й гадки не маю. Може, хтось іще хоче покопати?

— Тільки не я, — відповів Локвуд. — Ти й сам чудово копаєш, Джордже. Це твоє покликання. До речі, як просувається робота?

— Ну, я втомився, вишмарувався й знайшов одну гарненьку металеву штукенцію. А так — усе гаразд.

— Кісток немає?

— Жодного суглоба.

— Тоді копай далі. Джерело повинне бути тут. Тепер нам треба шукати два тіла.

Джерело — це об’єкт, із яким пов’язаний привид. Пошуки Джерела, власне, і є головною метою полювання. Річ лише в тім, що саме його знайти найважче.

Бурмочучи щось під ніс, Джордж заходився працювати далі. У непевному світлі ліхтарів, які стояли на наших торбинах, він скидався на величезного крота в окулярах. Він стояв у ямі вже по груди; купа перекопаної землі заповнила майже увесь простір, обгороджений залізними ланцюгами. Довершувала видовище здоровенна, поросла мохом брила, яка — як ми були певні — слугувала тут надгробком.

— Локвуде! — раптово вигукнула я. — Мій наближається!

— Не бійся. Просто тихенько віджени його. Кількома простими порухами, як ми робили вдома з Плавучим Джо. Він зачує залізо і втече.

— Ти певен?

— Так. Хвилюватись тут не варто.

Локвудові легко було говорити. Та насправді, звичайно ж, є різниця — штрикати клинком солом’яний манекен на прізвисько Джо в нашій конторі, серед білого дня, чи намагатись прохромити Примару на галявині серед нічного гаю. Я не дуже впевнено замахнулася рапірою. Привид, однак, уперто наступав на мене.

Тепер він був зовсім близько. Довкола черепа майоріло довге чорне волосся. Ліве око сяк-так трималося на місці, а замість правого була порожнеча. На кістках видніли рештки зморщеної шкіри, а нижня щелепа хилиталась на висохлих м’язах, звисаючи мало не до грудей. Сама постать так виструнчилась і витягла руки по швах, ніби її скрутили. Привид світився слабким потойбічним вогнем і погойдувався, ніби досі висів на шибениці під вітром і дощем.

— Він уже біля бар’єра, — попередила я.

— Мій теж.

— Якби ти бачив, який він страшний!

— Можу уявити собі. А моєму ще й обох рук бракує.

Локвуд говорив напрочуд спокійно — хоч тут не було нічого дивного. Він завжди говорив спокійним голосом. Чи краще сказати — майже завжди: якби ви чули його, коли ми відкрили могилу пані Баррет і привид своїми пазурами подряпав йому новеньку куртку!

Я скоса позирнула на Локвуда. Високий, стрункий, із занесеною рапірою, він безжурно спостерігав за наближенням другого Гостя. Світло ліхтаря грало на його гарному, блідому обличчі, витонченому носі й скуйовдженому волоссі. З його лиця не сходила легенька усмішка — він припасав її саме для таких небезпечних випадків, щоб показати, що цілком володіє ситуацією. Його пальто злегка лопотіло під нічним вітром. Як і завжди, його вигляд додав мені впевненості. Я міцніше стиснула руків’я рапіри — і обернулась назад до свого привида.