Ялинка

Настав Свя­тий ве­чiр.

В Яки­мо­вiй ха­тi ки­пi­ла ро­бо­та. В пе­чi трi­щав во­гонь та си­чав борщ. Оле­на, ма­ти Ва­силько­ва, кру­ти­ла го­луб­цi на ве­че­рю. Ва­силько си­дiв до­лi та м'яв мак до ку­тi. Васильк­овi бу­ло лiт два­над­цять. Вiн був най­стар­ший у сiм'ї. Ва­силько м'яв мак i все пог­ля­дав то на двох сест­ри­чок, що гра­ли­ся з ко­том, то на батька, що си­дiв на по­лу,схи­лив­ши го­ло­ву.

"Чого батько жу­ряться? - ду­мав вiн. - Чи то­го, що нездуж­ають, чи то­го, що не­ма гро­шей ви­ку­пи­ти вiд шев­ця ма­ми­нi чо­бо­ти?"

Рипнули две­рi. В ха­ту увiй­шов який­сь чо­ло­вiк.

- Добридень вам, - удав­ся вiн до Яки­ма.- Чи не про­да­ли б ви, чо­ло­вi­че, тiєї ялин­ки, що рос­те у ва­шiм са­доч­ку? Па­ни пос­ла­ли ме­не знай­ти дi­тям ялин­ку на свя­тий ве­чiр; я вже дру­гий день шу­каю i не мо­жу знай­ти гар­ної…

Яким по­мов­чав.

- А що б ви да­ли? - спи­тав вiн пе­ре­го­дом.

- Та вже не бу­де­мо тор­гу­ва­тись… Ка­жiть цi­ну…

- Три кар­бо­ван­цi дас­те, - вiд­по­вiв Яким.

- Тату, - обiз­вав­ся Ва­силько трем­тя­чим го­ло­сом,- таж то моя ялин­ка, ви її по­да­ру­ва­ли ме­нi ще то­дi, як ме­не похвал­ив учи­тель.

На бла­кит­нi очi в бi­ля­во­го Ва­силька на­бiг­ли сльози. Йо­му жаль ста­ло зе­ле­ної струн­кої ялин­ки, що од­на зве­се­ля­ла зи­мою са­док. Батько гля­нув на си­на. Ва­силько за­мовк, про­чи­тав­ши в то­му пог­ля­дi не­ви­мов­ний сму­ток.

- Добре, я дам три кар­бо­ван­цi, - обiз­вав­ся чо­ло­вiк, - але му­си­те прис­та­ви­ти ялин­ку сьогод­нi, бо па­ни ще хо­тять приб­ра­ти її на ве­чiр.

- А як її прис­та­ви­ти, ко­ли я сла­бий, а хло­пець ма­лий ще, - ска­зав Яким.

Чоловiк гля­нув на Ва­силька.

- Не так-то вже й ма­лий ваш хло­пець… Та й не­да­леч­ко їха­ти - го­ди­ну… За­вид­на за­ве­зе, за­вид­на й по­вер­не…

Яким по­ду­мав i мах­нув ру­кою.

- Якось во­но бу­де… мiс­теч­ко не за го­ра­ми.

Чоловiк дав зав­да­ток, роз­ка­зав, ку­ди за­вез­ти ялин­ку, i пi­шов.

Яким тро­хи по­ве­се­лi­шав: за три кар­бо­ван­цi мож­на бу­ло ви­ку­пи­ти вiд шев­ця жiн­чи­нi чо­бо­ти. Хва­ли­ти бо­га, Оле­на не хо­ди­ти­ме на свя­та в под­ра­них чо­бо­тях.

Вiн одяг­ся, узяв со­ки­ру й по­дав­ся в са­док. За батьком по­бiг i Ва­силько.

В сад­ку ле­жав гли­бо­кий снiг. Яки­мо­вi но­ги, узу­тi в здо­ровi чо­бо­ти, гли­бо­ко по­ри­на­ли в снiг i ли­ша­ли за со­бою цi­лу низ­ку ямок. Ва­силько то стри­бав у тi ям­ки, то роз­гор­тав но­га­ми бi­лий пух­кий снiг. Чор­нi, го­лi де­ре­ва сто­яли в сад­ку, нас­тов­бур­чив­шись за­мерз­ли­ми гi­лоч­ка­ми, i, на­че мерт­вi, не во­ру­ши­ли­ся од вiт­ру. Пiд де­ре­ва­ми, на бi­ло­му, як цу­кор, снi­гу, сiт­кою ляг­ла тiнь. Аж ось зда­ле­ку зе­ле­ною гли­цею за­ма­ня­чи­ла ялин­ка. Ва­силько з батьком пi­дiй­шли до ялин­ки.

Їм обом жаль ста­ло мо­ло­до­го де­рев­ця. Струн­ке, зе­ле­не, ве­се­ле, во­но ма­яло гi­лоч­ка­ми, на­че ра­дi­ло гос­тям… Яким пi­дiй­шов ближ­че, за­мах­нув­ся со­ки­рою i вда­рив по сто­в­бу­р­овi. Ялин­ка зат­рем­тi­ла вiд ни­зу до вер­шеч­ка, на­че зля­ка­ла­ся нес­по­дi­ва­но­го ли­ха, i кiлька зе­ле­них глиць упа­ло на снiг. Яким ру­бав, а ялин­ка трем­тi­ла, як у про­пас­ни­цi. Ва­силько­вi зда­ва­лось, що во­на от-от зас­тог­не. Аж ось де­ре­в­це по­хи­ли­ло­ся, хрус­ну­ло i, пiд­тя­те, впа­ло на снiг… Ва­си­ль­ко­ ма­ло не пла­кав з жа­лю. Вiн ба­чив, як батько взяв ялин­ку за стов­бур, за­ки­нув на пле­чi i по­нiс. Вер­ше­чок з ялин­ки во­лiк­ся за батьком i ли­шав на снi­гу дов­гу, мов сте­жеч­ка, смуж­ку. Ва­силько гля­нув на свi­жий пеньок, i двi сльози­ни ско­ти­лись йо­му по щiч­ках. Вiн не мiг ба­чи­ти то­го пенька, то­го мiс­ця, де за хви­лин­ку пе­ред цим сто­яла йо­го ялин­ка, i по­чав на­гор­та­ти снi­гу на пеньок. Не­за­ба­ром з-пiд ку­пи снi­гу не ста­ло вид­ко пенька.

- Васильку, го-ов! а йди сю­ди! - гук­нув з под­вiр'я батько. Ва­силько по­бiг до батька.

- Лагодь, си­ну, са­ни, вiд­ве­зеш ялин­ку. Та ха­пай­ся, си­ну, бо вже ген-ген з по­луд­ня, а тре­ба вер­ну­тись за­вид­на… Ко­ли б ще снi­гу не бу­ло, - ка­зав Яким, удив­ля­ючись у край не­ба, - на­че хма­ра на­су­вається. Не гай­ся, Ва­сильку, не гай­ся, бо не­ра­но…

На ста­реньких са­нях ле­жа­ла вже ялин­ка. Ва­силько по­чав ла­го­ди­тись у до­ро­гу. Вiн зап­рiг ко­ней, удяг ко­жу­ши­ну i виїхав з дво­ру.