Діти Безмежжя

Людино, ти воістину прекрасна!

Поглянь — навколо спадщина твоя. Поля безмежні, гори сніжно-білі, і синь морів, і тихий шум лісів. Усе — твоє багатство і оздоба, і ти — господар дивної краси. Іди, заквітчаний, до Сонця й до зірок, неси у серці вогняні дарунки, складай їх радо на олтар Безмежжя.

Якщо ж тебе в дорозі запитають, хто ти і звідки йдеш, — відповідай: «Я є Безмежжя Вогняного Син! Із праху встав амебою німою, із вод правічних виповзав на сушу, рослиною, твариною ставав, щоб, зрештою, підняти погляд вгору…

Природо-Мати! Привітай мене. Я твій єдиний син і спадкоємець. І був, і єсть, і вічно буду жить. Каміння на шляху, колючі терни, і тьма в серцях, і битви за свободу — усе це віхи пошуків моїх.

Позаду — глянь — мільярди років бою, смертей, любові, розпачу і мук. А спереду — я бачу знову простір, а в ньому обрії, казкові, незбагненні. Вони мене хвилюють, кличуть, ждуть. Безмежжя! Не спинюся я ніколи! Дитя твоє, я знову йду вперед, оновлений, могутній і безсмертний!»

Так скажеш ти сміливо. Ці слова ти маєш право вимовити. Чуєш?

Бо ти найбільша цінність у Бутті. Ти Серце Всесвіту, його надія, розум.

Нехай на довгому, тернистому шляху лягають в землю горді шукачі. За ними йдуть на зміну і зростають сміливі послідовники — сини. Огонь відваги, мужності і віри оновлює їм душі і серця.

Єдиними стають шляхи планет, далеких сонць, туманностей сріблистих. Потоки Розуму у Всесвіті течуть, заповнюють урочисте Безмежжя. Колись були помилки і невдачі, колись були тирани і «боги»! Тепер тобі не треба сірих тіней. Ти — Всемогутній, Всюдисущий, Вічний!

Захочеш — сам утвориш Новий Світ, небаченими квітами засієш, заповниш музикою дивною його І буде все в твоїх руках, в твоїй державній, непоборній волі Вогнем священним, чистим Пізнання ти поєднаєш у Єдиний Пломінь розірвану тканину Всебуття!

Ти — Батько й Син, ти — Витвір і Творець!

Всередині казки, як всі ми розуміємо, таїться правда, та якщо казку зламаєш, як іграшку діти ламають, то правди не знайдеш

М.ПРИШВІН

— Товариші, ви мене без ножа заріжете, — почувся плаксивий голос. На порозі виросла кругла постать директора Лисиці. Ріденькі брови благально морщилися на переніссі.

За дверима гриміла радіола. На прозорих дверях метлялися тіні танцюючих. Директор показав на них рукою, повчально сказав:

— Люди точно дотримуються інструкції. А ви?

— А ми? — з усмішкою поцікавився огрядний сивий чоловік з гострим, пронизливим поглядом. — Порушуємо інструкцію? Не бажаємо танцювати?

— Еге ж! І потім — на веранді чужі. Хто? Звідки? — Директор строго поглянув на молодого хлопця в запиленому спортивному костюмі. — Це до вас, товаришу Гримайло?