Дилда

ДИЛДА

Дилда, Тимiш Iванович, такий собi є на свiтi.

Прiзвище таке в нього: Дилда.

Коли заснувався в його селi колгосп, Дилда, Тимiш Iванович, сильно покрутив носом, - отак: круть-

круть-круть! - i сказав своїй жiнцi Салимонiї Пилипiвнi Дилдi:

- Гуртове - чортове!

Залишився тодi Тимiш Iванович Дилда одноосiбником.

Ну, що ж: одноосiбник, коли вiн чесний, коли вiн виконує все те, що вiд чесного радянського

громадянина вимагається, - одноосiбник у нас всi громадськi права має.

Не дiйшло, значить, iще до свiдомостi людини, що колективна, артiльна праця кориснiша, вигiднiша, - ну, й хай собi хазяйнує окремо, - колись зрозумiє, де лiпше, - чи в артiлi, чи в одноосiбному

господарствi.

Про Тимоша Дилду ми б не сказали, що щось десь до його свiдомостi не дiйшло, - вовча думка

сидiла пiд капелюхом в Тимоша Дилди:

- А мо' воно ненадовго?

Колгоспи собi росли, розвивалися, багатiли, а колгоспнi люди жили собi та поживали.

Дивилися колгоспники на одноосiбника Тимоша Iвановича Дилду та посмiхалися:

- Ну, живи собi! Нам що, дилдуй далi! Виходить, значить, що вийшло воно не на "недовго", - як

думав Дилда, - а зовсiм навпаки - назавжди.

От одного вечора, коли Тимiш Iванович Дилда та Салимонiя Пилипiвна Дилда (дiтей у них не було) сiли вечеряти, Тимiш Iванович Дилда говорить Салимонiї Пилипiвнi Дилдi:

- Салимонько!

- Га?

- Що, пак я тобi хотiв сказати? От забувся!

- Мо' сирiвцю внести?

- Та який там сирiвець?! Не в сирiвцi справа!

- Мо' десь засвербiло?

- Ой, засвербiло! Ой, засвербiло! - аж скрикнув Тимiш Iванович Дi лда. - Ох, i засвербiло ж, та

тiльки не з того боку!

Замовк Тимiш Iванович Дилда. Сопла Салимонiя Пилипiвна Дилда. У хатi було тихо.

- Салимонько! - раптом промовив ТнмIш Iванович Дилда.

- Га?

- Ой, мабуть, у колгосп записуватись треба?!

- Ой! - ойкнула Салимонiя Пилипiвна. Пiдскочила з мiсця, пiдбiгла до печi, одскочила вiд печi, мотонулася до мисника, од мисника до зачiпка, ухопила чомусь рогача й почала пiдважувати рогачем

лежанку. Потiм ухопила ночви, поставила на лiжу, дiжу з ночвами поставила на помийницю, сiла сама в

почви та тодi ще раз:

-- Ой!

Тимiш Iванович Дилда схопився з мiсця й несамовито крикнув:

- Салимонько, сядь!

- Я вже сидю!

Одне слово, в колгосп Тимiш Iванович Дилда й Салимонiя Пилипiвна Дилда записалися.

Вечорами вони сидiли одне проти одного, дивилися одне одному в очi й кивали головами.

Салимонiя Пилипiвна витирала хусточкою очi, а Тимiш Iванович скреготiв зубами.

Посидiвши отак одне проти одного, Тимiш Iванович казав:

- Стелись!

Салимонiя Пилипiвна слалася. Потiм вони лягали спати... Не спалося.

Салимонiя Пилипiвна Дилда питала в Тимоша Iвановича Дилди:

- I чого ти не спиш, Тимочко?

- Думаю!

- По що ж ти, Тимочко, думаєш?

- Думаю, де б отих гемонських трудоднiв позичити!

I довго-довго не засипали Тимiш Iванович Дилда i Салимонiя Пилипiвна Дилда.

Час iшов.

Колгоспи росли, розросталися.

Ох, i трудоднiв же було у роботящих, у чесних колгоспникiв. Ой, i трудоднiв...

Та восени, було, до таких колгоспникiв, - у кого - ой, трудоднiв! - пiдгуркочував грузовик, а на

грузовику чували, а в чувалах зерно:

- Забирай, товаришу Чесний, забирай трудоднi свої! - гукав до хазяїна шофер. - Печи пироги та

розпишись у квитанцiї!

- Ой, хай тобi щастя! - говорив хазяїн. - Ти поможи хоч вивантажити!

- Допомогти можна!

- А на пироги забiгай, будь ласка!

- I забiгти можна!

Тимiш Iванович Дилда i Салимонiя Пилипiвна Дилда, як записалися до колгоспу, - сильно дуже

почали болiти.

До непритомiї просто!

Як ото треба на роботу йти, так Тимоша Дилду щось таке як ухопить за поперека. - Ну, нi поворухнутись, нi нахилитись!

- Отут! Ось дайте руку, я вам покажу! Отут-отут! Ото-то-то!! Ой! Як тiльки щось важкеньке вiзьму, чи вила, чи лопату, - воно як штриконе, - криком кричу! Баба Волосиха казала, що важкого, боже

борони! Та нащо вам - паляниця i та шкодить! Як з цiлої починаю та ще з четвертиною сала, - штрика!

Так штрика, що в очах жовто! Я вже не знаю, що й робити. Баба Волосиха, - а вона баба тямуща! -

казала, що то якась сурйозна дуже мужеська болiсть!

Коли Тимоша Iвановича Дилду хапало за поперека, то Салимонiю Пилипiвну Дилду, навпаки, -

брало отут - пiд грудьми:

- Пiдкочується, пiдкочується пiд груди, а потiм як придавить - гвалт! В очах у мене нiби курка

зозуляста - ряботить-ряботить, а потiм узяло нiби й розпливлося... А я й не знаю, чи я жива, чи мертва! А

потiм пiшло-пiшло-пiшло, - звиняйте, все на низ! Баба Волосиха, - а вона баба тямуща! - казала, що то

якась сурйозна дуже женська болiсть.

Сильно дуже хворiли Дилди - i Тимiш Iванович, i Салимонiя Пилипiвна.

Одпускало їх тiльки тодi, коли треба було до мiста їхати, - чи там яєчка везти, чи масло, чи там

картоплю...

Довго тривала така у Дилдiв хвороба.

Щороку трудоднiв у них було чимало: у Тимоша Iвановича Дилди днiв iз тринадцять, а в Салимонiї

Пилипiвни днiв не менше як одинадцять...

Ну, й що?

А нiчого! Вигнали Дилдiв iз колгоспу.

I добре зробили.

1948