Дев'ять братів і десята сестриця Галя

Жила со­бi удо­ва ко­ло Києва, на По­до­лi, та не ма­ла щас­тя-до­лi: бу­ло гiр­ке її жит­тя. Тер­пi­ла во­на пре­ве­ли­ку нуж­ду та вбо­жест­во. Жи­ла удо­ва ко­ло буч­но­го мiс­та, де буч­нiї бу­динки гро­моз­ди­ли­ся, де ся­яли та виб­лис­ку­ва­ли церк­ви зо­лотохрестi, де лю­ди з ран­ку та до ве­чо­ра во­ру­ши­ли­ся й ко­пошилися, а та­ко­го вбо­жест­ва без­по­мош­ною, яке удо­ва со­бi ма­ла, то хоть би i у глу­хiй глу­шi по­шу­ка­ти, - там, де люд­ського жит­ла анi са­ди­би не знай­ти, людсько­го об­ра­зу не стрi­ти й го­ло­су не по­чу­ти, а жи­ти з пти­цею та з звi­рю­кою, з де­ре­вом та з ка­ме­нем, з го­рою та з рi­кою, - що звi­рю­ка ни­кає со­бi на здо­бич, пти­ця спi­ва та ще­бе­че, де­ре­во шу­мить, ка­мiнь ле­жить, го­ри ви­сяться, рi­ки те­чуть, а не­ма то­бi ко­му по­мог­ти анi за­ра­ди­ти; не­ма ко­му те­бе по­жа­лу­ва­ти анi то­бою за­пiк­лу­ва­тись.

Мала со­бi удо­ва дев'ять си­нiв i де­ся­ту доч­ку Га­лю. I вро­дилися тi дев'ять си­нiв, як дев'ять со­ко­лiв, один у од­но­го: го­лос у го­лос, во­лос у во­лос, тiльки най­мен­ший син був тро­шеч­ки бi­лi­ший, тро­шеч­ки бла­гiш вiд дру­гих, а усi во­ни та­кi свi­жi, смi­лi, чор­ня­вi хлоп­цi, аж гля­ну­ти ми­ло! I усi во­ни лю­би­ли ду­же, пес­ти­ли i жа­лу­ва­ли сест­рич­ку свою ма­лую, Га­лю, а най­бiльш усiх мен­ший. I усiх бра­тiв лю­би­ла ду­же й жа­лу­ва­ла Га­ля ма­лая, а над усi­ма мен­шо­го бра­та. Бу­ло, що пi­дуть бра­ти у бiр по яго­ду або по гри­би й вiзь­муть ма­лую сест­рич­ку з со­бою, то вже нi­ко­му не попу­стить мен­ший брат нес­ти втом­ле­ну Га­лю, анi до ко­го Га­ля не пi­де на ру­ки вiд мен­шо­го бра­та. А як бра­тiї са­мi хо­дять ча­сом гу­лять та за­ба­ряться, та по­вер­нуться до­до­му пiз­но, усiм Га­ля ра­денька страх, а до пер­шо­го до мен­шо­го ки­не­ться i ввiп'ється, як п'явоч­ка, ус­тонька­ми i обiв'ється, на­че хме­ли­нонька, ру­чеч­ка­ми. А знов як не вго­дять Га­лi бра­ти, то Га­ля поп­ла­че й по­го­рює, пла­чу­чи й гор'юючи, по­жа­ли­ться та й го­дi, а вже як мен­ший брат чим її скрив­диiь, так Га­ля й сло­ве­чеч­ка не змо­же ви­мо­ви­ти, i вте­че од усiх, i схо­вається од усiх, i знай­дуть її по то­му, що вже сильнень­ко ри­да­ти­ме, - а нiх­то тих слiз не уто­лить, ру­че­чок не олту­лить вiд лич­ка, тiльки той мен­ший бра­тик.

Жила удо­ва з дiтьми у хат­цi, - на­вiть би й хат­кою узиват­и не го­ди­ло­ся - хиж­кою, - i сто­яла удо­ви­на хат­ка на лу­цi пiд гор­цю, від­да­лiк со­бi вiд уся­ко­го iн­шо­го жит­ла й са­ди­би, сто­яла на ши­ро­кiй зе­ле­нiй лу­цi. З од­но­го бо­ку на­вис­ла го­ра кам'яна над хат­кою, по­рос­ла лi­сом i не­на­че гро­зи­ла: "От, як схо­чу, один ка­мi­нець по­ко­чу i те­бе, ха­тин­ку, зов­сiм при­дав­лю". Уп­ра­во ми­мо хат­ки зви­вав­ся шлях у мiс­то - i який же ти­хий та пус­тий цей шлях ми­мо удо­ви­ної хат­ки i як же вiн, що ближ­че до мiс­та, усе люд­нiш та грю­кот­нiш по­ро­шить i гур­чить, а та­меч­ки - та­меньки, де вiн вбi­га на го­ру та де вже ули­цi бу­дин­кiв ку­па­ми на нього приступа­ють, який же вiн гуч­ний, та люд­ний, та по­рох­ний!

Той са­мий шлях зви­вавсь улi­во по лу­цi м'якiй та зе­ле­нiй та й зви­вавсь з очей геть все по тiй же лу­цi м'якенькiй. Вiд хат­ки узенька сте­жеч­ка пе­рех­ре­щу­ва­ла сей шлях i бiг­ла до са­мо­го синього Днiп­ра.